Читати книгу - "Медлевінґери"

— Тому що та його майстерня була зовсім не майстерня, — тихо пояснила Моа. — Ти ж сам бачив, Ніссе. Жодного знаряддя. І тільки креслення вітрового колеса, але писано не його рукою. І як би він проніс оці величезні пристрої нашим тунелем?

— Не уявляю, — промимрив Нісс.

— Сказати тобі? — запитала Моа, кладучи руку йому на плече. — Майстерня була прикриттям, Ніссе. Вона просто ховала вихід до світу людей. Даючи Ведурові змогу проникати сюди, до людей щоразу, коли тільки йому хотілось, і то так, що ніхто в краї цього не завважував. І ті пристрої він приносив звідсіля. Аби ми вірили у схибнутого винахідника.

— А чому тоді всі пристрої у нас виходять такі набагато дрібніші? — запитав Нісс.

Моа пильно подивилася товаришеві у вічі.

— Таємні сили! — прошепотіла майбутня лі-фея. — Із тих часів, коли бувальщини про чари були ще правдою…

— То що, Ведурова таємна сила полягає в тому, що він може зменшувати речі? — здогадався Нісс. — Але ж…

— Це єдине пояснення, Ніссе! — вигукнула Моа. — Подумай сам гарненько!

Нісс втупив погляд у підлогу.

— Може, й так, — промурмотів він. — Але навіщо? З року в рік усі сміялися з нього! Чому він підігрував, Моа?

Дівчинка знизала плечима.

— Король теж це знає, — мовила вона. — Ти ж сам казав, Ніссе, що Ведур з королем мають спільну таємницю. І це мусить бути небезпечна таємниця, якщо король так нікого й не послав, аби його врятувати. — Дівчинка подивилася Ніссові у вічі. — Можливо, Ведур — ошуканець. Але, на мою думку, він ще й герой.

Нісс сів на підлогу.

— Але ж, — із відчаєм у голосі знову заговорив він, — якщо люди не захопили Ведура в полон, аби він винаходив для них денносвіти й інші штуки, що діють від сили струмів, — де ж він є? Де нам його шукати?

— Треба подумати! — сказала Моа.

Біля дверей класу, поміж куртками й пальтами, стояла Ліна й розмовляла з двома іншими дівчатками про якусь передачу поп-музики, котрою Йоганнес не дуже цікавився.

— Ліно? — обізвався до неї Йоганнес.

Ліна кивнула йому.

— Нізащо в світі! — категорично заявила комусь вона. — 3 такими зовнішніми даними…

— Але співає вона класно! — сказала Ольга. — Як на мене, то це важливіше. Я вважаю…

— Ліно, ходи сюди! — нетерпляче гукнув Йоганнес.

Ліна відвернулася, от ніби й не чула його.

— А я думаю: переможе малий! — сказала вона. — Він всім подобається.

Йоганнес зайшов до класу. Для нього це не новина: Ліна час від часу демонструє, яка вона від нього незалежна. Мовляв, не розраховуй на мене! Ти ще не став моїм другом! Особливо ж любила втерти носа, коли поруч стояли інші дівчата. Дуже прикро, саме в таку мить… Йому неодмінно треба було порадитися з нею щодо Нісса і Моа.

Йоганнес виклав зошита з англійської на парту й став чекати. Треба тільки додавати закінчення — ed у кінці, якщо дієслово правильне. І жодних проблем. Нехай пан Країдлінґ сьогодні його викличе! Йоганнес спокійнісінько все відповість.

— Ну! — мовила Ліна, сідаючи на своє місце. — Чого тобі?

— І чого ж ти не підійшла? — сердито дорікнув Йоганнес. — Мені треба було поговорити про дещо з тобою!

— А що я, рабиня тобі? — огризнулася дівчинка. — Чи не взяв ти собі в голову, ніби можеш розпоряджатися мною?

Йоганнес люто глипнув на неї. Краще б він узагалі нічого їй не розповідав!

— Я маю поговорити про дещо! — сказав нарешті. — Це важливо!

— Зрозуміло, — процідила Ліна, викладаючи своє англійське причандалля на парту. — Я й так знаю. І навіть уже й порадилася про це з Томасом.

— Як? — ошелешено спитав хлопчик. Якусь мить він подумав, що Ліна володіє даром ясновидіння. — Про що?

— Про Кевіна! Ти ж про це — чи про що? І ось що каже Томас. По-перше, він не вірить, що ті хлопці й справді ладні вбити людину; це просто парочка тупаків, що задираються, мов півні. І по-друге: ти повинен розповісти про це керівництву школи. Це не донос. Та й я тобі те саме казала.

— І ти розповіла Томасові? — вигукнув Йоганнес. Оркан та Андреа, що сиділи перед ними, обернулися. — Ти з глузду з'їхала? А що, як він щось зробить? Тоді Кевін помститься Брітті, коли вона вночі сама повертатиметься додому, ти, дурна довбешко!

— Не обзивай мене дурною довбешкою! — обурилася Ліна. — Це ти з глузду з’їхав! Такі речі обов’язково треба розказувати дорослим!

— Що треба розказувати, Ліно Маґґеві? — поцікавився пан Країдлінґ, розкриваючи на столі класний журнал. — То й розкажи!