Читати книгу - "Великий день інків, Юрій Дмитрович Бедзік"

— А ви забули про нашого провідника й друга, — каже Бунч з важким сопінням, і вогники в його очах раптом переростають у сміхотливі спалахи. Бунч сміється, радіє, торжествує.

Справді — Тумаяуа! Загадковий тубілець, маленький ягуар з гнівними очима, згусток волі і природного розуму. Вони зовсім, зовсім не врахували того, що Тумаяуа — не тільки син цієї землі, але й син якогось племені. Де його плем’я? Хто його батьки, його родичі, його воїни, що могли б разом з юнаком стати пліч-о-пліч у виборюванні правди?

І ось у цю мить, наче почувши Бунчеві слова, Тумаяуа виринає з синього мороку передсвітання. Хисткою тінню прокрадається з вулиці, нечутно, як лісовий звір, збігає по дерев’яних сходах і стає на порозі хижі.

Хвилина мовчанки, хвилина напруженого, радісного обміну поглядами, звірення думок, звірення сердець.

— Дорогий Тумаяуа! — бере хлопця за голі тремтливо напружені плечі Крутояр. — Ми чекаємо на тебе.

— Тумаяуа додержав свого слова, — мовить з порога індіянин.

— Ми хочемо спитати тебе, Тумаяуа, де живуть твої родичі? Ти не міг би провести нас до свого селища? Ми хочемо познайомитися з твоїм батьком і твоїми братами.

Індіянину приємно чути ці слова. Він схиляє голову на знак подяки за увагу до його роду і коротко пояснює, що селище арекуна лежить за великими болотами. Він може повести туди добрих естрангейро. Його батько, великий Палехо, син безсмертного Япу — вождь усього племені. Його поважають усі арекуна по річці Пекеньо і її притоках. Коли до них приходять розбійники апіака, арекуни вибирають вождя Палехо своїм командиром. Вождь Палехо один має право носити шкуру ягуара і прикрашати собі голову трьома перами золотокрилої арари.

— Твій батько допоможе нам? — перебив юнака Крутояр.

Запитання це захопило Тумаяуа зненацька, але він одразу ж опанував себе і, стримано посміхнувшись, відповів:

— Мій батько, великий Палехо, син безсмертного Япу, дружить із добрими духами лісу і з добрими духами води! — Він навіть змовк, задумливо подивився на головату тінь Бунча, що погойдувалась перед ним на стіні. — Мій батько дасть вам воїнів і відкриє перед вами всі таємниці сельви.

Крутояр підвівся, підійшов до вікна й окинув поглядом вулицю, огорнуту сизою вранішньою імлою. Потім різко повернувся до індіянина.

— Спасибі, Тумаяуа! — Він щиро обняв юнака за плечі і притиснув до себе. — Тоді ми будемо збиратися в дорогу. Ти поведеш нас, гаразд?

— Тумаяуа поведе добрих естрангейро, — скромно і водночас з нотками урочистості мовив індіянин. — А зараз Тумаяуа хоче відпочити.

Люди доктора Коельо лежали в густих бананових хащах і стежили за дорогою, яка виходила з лісу.

Сельва дрімала в сизому мареві. Високі дерева, густо переплетені ліанами, наче грізна сторожа, обступили широку галявину.

Бійці скупо перекидалися словами, хтось мугикав пісеньку. Трохи оддалік, під розлогим деревом, відбувалася нарада.

Доктор Коельо, з забинтованою головою, крокуючи по галявині, слухав високого чорнявого чоловіка в строкатій ковбойці. Це був той самий Філіппе Россаріо, перед яким доктор почувався досі винним. І не тільки почувався. Він пообіцяв своїм людям наслухатися до слів братів-комуністів, вони мусять діяти тільки разом. Але зараз, зустрівшись з Філіппе, доктор знову відчув бажання відстоювати своє. Філіппе вимагав рішучих дій, Філіппе привіз план загального повстання проти диктатора. Але ж це означатиме знову кров, кров і кров. Господи, як йому бути, старому доктору Коельо? Хто ж із них має рацію?

Так, в душі доктор Коельо відчував свою вину. Він визнав цю вину перед своїми бійцями. Даремно він не послухався тоді Філіппе Россаріо, ще тоді, як Чорний Себастьян зачаївся у себе в селищі. Все було б тепер зовсім інакше.

Він пам’ятає: цей запальний енергійний чоловік з’явився на ранчо Гуаяніто перед самим смерком. Він сказав, що його прислав робітничий центр опору з нафтових промислів Бакарайбо для налагодження зв’язку з “лісовими волонтерами” верхів’я Ріо-Оскуро. За підшивкою капелюха в нього була маленька записочка, яка засвідчувала його особу.

Він поцікавився справами загону: чи не збираються партизани ударити на поліцейські пости Себастьяна Олів’єро?

Саме в цей час розвідники повідомили доктора про прибуття загону полковника Бракватісти.

— Я бачив їх, — сказав Філіппе Россаріо. — Шість вертольотів. Вони спустилися біля головного причалу на Ріо-Оскуро.

Помітивши на обличчі Коельо вираз розгубленості, Філіппе одразу ж виклав свій план: негайно атакувати парашутистів і знищити їх до того, як вони перейдуть у наступ. Зручнішої нагоди не буде. Краще наступати, аніж чекати наступу ворога.

Коельо відкинув його план. Він не хотів ризикувати своїми людьми.

Він так і сказав: “Ні бог, ні власна совість не дозволять мені ризикувати життям моїх хлопців”.

Суперечка тривала довго і, зрештою, закінчилась тим, що Філіппе погодився з доктором. Він не хотів підривати авторитет командира перед загоном.

І ось доктор Коельо слухав гнівні, сповнені болю слова Філіппе Россаріо. Але що він міг відповісти йому?

Так, Філіппе говорив гірку правду. Бій вони фактична програли. Ще й як програли! Якби не “атака” свиней, отих розшаленілих вепрів, ще хтозна, чи стояли б вони зараз тут усі гуртом. Цей бій багато чому навчив доктора. І все ж таки його схильна до вічної нерішучості душа чіплялася за старі канони, жахалася відкритого бою, сміливого наступу.

Філіппе все більше гарячкував:

— Та доки ж ми будемо відсиджуватися по лісах? Сеньйоре доктор, зрозумійте, ще великий Карл Маркс говорив: Паризька комуна загинула тому, що вона оборонялася, а не наступала. Невже ті мудрі слова не дійдуть до вашого серця? І потім останній ваш бій… Це ж дивацька річ, сеньйоре доктор! Бій свиней з парашутистами! Звичайно, в аналах історії він лишиться, як досить неординарне