Читати книгу - "Великий день інків, Юрій Дмитрович Бедзік"

— Та перестаньте ви шпигати мене тими свиньми, — обурився доктор Коельо.

— Я не маю нічого проти свиней, які атакували зарозумілих бовдурів із президентського парашутного полку, — знову не втримався од усмішки Філіппе Россаріо. — Бог з ними, з тими свиньми і вепрами.

— Зрозумійте мене, Філіппе, я не прихильник грубого насильства, — спробував заперечити доктор.

— Ні, сеньйоре, це ви зрозумійте мене. Ви завжди були другом знедолених. — Россаріо стояв під деревом з гордо піднятою головою, з жагучим поглядом гарних, темних, як ніч, очей, виструнчений, ладен в будь-яку хвилину кинутись грудьми на ворожі багнети.

“Який чудесний хлопець! — майнуло в голові Коельо, але одразу ж почуття роздратування загасило цю теплу прихильність. — Я не можу йти за ними. Комуністи завжди вимагають крайніх заходів”.

Він почав доводити Філіппе, що його план загального наступу неприйнятний. Сельва й без того бачила доволі насильства. Головне — завоювати серця знедолених… Серця тиранів втратять свій запал, побачивши перед собою стіну народного опору.

— Сеньйоре Коельо! Ви самі суперечите своїм словам. Якщо ви прихильник народного опору, ви не повинні стримувати народний гнів. Тирани ніколи не здадуться без бою, а надто в нашій глухій нещасній країні. Погляньте, до чого призвела пасивність президента Матаразо. Він теж над усе боявся громадянської війни. Він теж побоявся закликати до зброї робітників, а коли генерали зажадали від нього розброєння тих загонів, які вже стихійно виникли на окремих заводах, то дав на це згоду.

— Справді… я знаю, що Матаразо хотів уникнути кровопролиття, — кволо заперечив Коельо.

Філіппе Россаріо шанував і любив чесного, самовідданого й душевного Матаразо. В дні, що передували путчу, він застерігав президента Матаразо: треба діяти негайно! Треба створити Червону гвардію! Треба вчитися в росіян!

— Якби ми мали бодай двісті тисяч червоногвардійдів, хунта не виповзла б із своїх лігвищ. Тільки наступ гарантує перемогу над підлими вбивцями. І сьогодні ви повторили помилку Матаразо, дорогий мій докторе! За помилку Матаразо наклало головою триста тисяч наших друзів. За вашу помилку, любий Коельо, — десять.

Доктор опустив голову. Десять бійців! Він загубив десять бійців! Тепер від нього вимагають нової крові, смертей, мук…

Годі, вирішено! Вони будуть збирати сили і готуватися до загального виступу. Хто знає, може, ще вдасться змусити тирана до безбройної капітуляції.

Філіппе Россаріо в безпорадності розвів руками. Чи ж варто сперечатися з старим? Він надто зжився з своїми уявленнями про “доброту й справедливість”, надто засліплений ілюзіями. Але Россаріо знав, що настане час, коли саме життя примусить доктора Коельо відгукнутись на заклик комуністів. І тоді вони ще вдарять разом на ворога…

Згадали російських мандрівників. Россаріо сказав, що в столиці давно вже знають про їхнє просування. Багато писалося в газетах, навіть були виступи в парламенті. Ніхто не втямить, чому сміливий голландець ховається в сельві, чому він закликав людство до рішучого втручання в діла республіки.

Доктор Коельо ставився до цієї справи трохи скептично. Ось уже понад рік він живе в нетрях Ріо-Оскуро, а нічого не чув про Ван-Саунгейнлера…

— Поліцейське управління пустило чутку, буцімто це діло ваших рук, — сказав Россаріо.

— Мої руки цілком підзвітні моїй голові, - сухо пожартував Коельо.

— Але ви маєте ще й серце, докторе. І серце мусило б почути голос сміливої людини. — Філіппе примружився до безхмарного неба. — Інколи ми виглядаємо дощову хмару з півночі, а вона приходить зі сходу.

— Ви певні, що росіяни принесуть дощову хмару?

— Більше того, докторе. Це буде гроза, благодатна й свіжа. Вони розкажуть світові правду, яка може схитнути трон маленького тирана. Об’єктивне свідчення славнозвісного вченого, погляд за куліси кривавого балагана…

Доктор Коельо згоден з ним. Треба вступити в контакт з професором і запропонувати йому свої послуги. Навіть охорону. Можна виділити для цього третій загін з селища Мокоа. Доктор Коельо готовий віддати наказ. Рука його тягнеться до кишені з олівцем і блокнотом. Але раптом він помічає заперечливий жест Філіппе Россарю. Філіппе проти? Так, Філіппе рішуче проти. Філіппе пояснює, що радянські люди можуть лише співчувати волонтерам, однак вони нізащо не втручатимуться в боротьбу і не приймуть допомоги повстанців, щоб не наражатися на конфлікт з урядом. Головна гарантія їхньої безпеки — мандат Організації Об’єднаних Націй. Генерал Батіс згодився визнати його. Визнати і підтримати своїми урядовими діями. Отже, росіяни не можуть зробити ані кроку, який міг би бути розцінений чи витлумачений поліцією, як дії проти “законного уряду” генерала Батіса. І тому ми не повинні втягувати росіян в нашу політичну боротьбу. Вона поставить хрест на всій їхній місії і зрештою загубить їх. Чорний Себастьян тільки й чекає такої нагоди.

— Ваша правда, сеньйоре Россаріо, — погоджується доктор Коельо. — Але все ж таки з нашого боку було б злочином лишатися цілком безсторонніми. Ви уявляєте, безсторонніми до наших друзів!

— То що ж ви пропонуєте?

— Бути там, де й вони.

— Це непросто, але в принципі…

— Ввійти з ними в неофіційний контакт, щоб, принаймні, знати, чого вони прагнуть?

— Це відомо. Боки розшукують сліди сміливого голландця Ван-Саунгейнлера. І разом з тими слідами — сліди загиблого племені, яке мешкало в районі гори Комо. Але вступати з ними в контакт… боюсь, що це занадто ризиковано, докторе Коельо.

— Тепер уже, бачу, ви, комуніст, починаєте боятися! — іронічно кинув доктор Коельо,

— Не боятися, а бути обережним. Заради нас і заради цих благородних людей. — Філіппе Россаріо починав дратуватися, вічні хитання доктора Коельо доводили його до останньої межі терпіння. — Вся ця балачка стає зайвою, докторе Коельо. Давайте точно з’ясуємо, що ми повинні робити.