Читати книгу - "У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ, Іван Дмитрик"

Та минуло кілька днів по відвідинах Найди і Стебелини, як прийшла вістка про їх смерть. Вони напоролися на загін більшовиків. По довшій перестрілці, тяжко ранені, вони розірвали себе ґранатами.

Так рідшали ряди нашої сотні. Одні гинули в боях з сильнішим ворогом, інші — ранені — відходили на лікування по шпиталях, щоб часто вже не вернутися до сотні, бо здоров'я не дозволяло воювати. Появилося також і дезертирство, головно серед тих, що прийшли до сотні найпізніше.

З "трикутника" вернулася провідниця Христя; вона принесла потрясаючу вістку про знищення нашого шпиталика на Хрещатій.

В шпиталі були лікар Рат, його дружина Дора, помічник лікаря Орест, санітарки Пчілка і Калина, санітар Арпад та хворі: референт СБ Гуцул, командир боївки Мірник, стрільці з нашої сотні: Сметана, Лук, Кавка, Дружба, Жук і з боївки Шугая — Когут та ще деякі з сотні Хріна. Усі вони загинули.

Це сталося в січні 1947 року. Стрілець Журавель, який свого часу був у нашій сотні, віз до шпиталика харчі. Тією самою стежкою проходив батальйон польського війська, і Журавель попав їм просто в руки. Під звірським катуванням Журавель заломився і виявив куди віз харчі.

Поляки оточили шпиталик з усіх боків, почали закидати ґранатами і закликали вийти з бункера, мовляв "нічого їм не буде". Правдоподібно д-р Рат узявся на хитрощі і закричав, що вони готові піддатись. А далі заявив, що він є в ранзі полковника, інші в ранґах поручників і капітанів, і вони можуть здатися у полон тільки рівним собі. Поляки відповіли, що між ними є майор і двоє капітанів, і що вони підійдуть до виходу з криївки. А коли польські старшини нахилилися над виходом, з бункера заторохкотіли автомати і кулемет та полетіли в'язки ґранат.

Бій тривав від ранку до вечора. Наші боролися до останньої кулі, а тоді висадили себе в повітря.

Про перебіг бою ми довідалися з польських військових журналів, він був описаний досить докладно, а знаючи всіх, хто був в бункері, — ми могли собі доспівати решту. В журналі поляки називали їх бандитами-фанатиками, а ми схиляли голови перед героями.

Не встигли ми отямитись від тієї вістки, коли в кінці лютого наспіла нова — про смерть провідників Степової і Роберта.

Вони і двоє стрільців ішли з села Свержова до Бортного. Сніги замели всі дороги і стежки. Недалеко Свержова побачили польський військовий відділ. Вони негайно завернули в бік лісу, але ворог уже помітив їх і взяв під обстріл. У глибоких снігах годі було скоро бігти і орієнтуватися в терені — вони впали в глибоку, засипану снігом, яругу. Поки вилізли з неї, ворог уже був біля них. Кулеметна серія відразу вбила провідника Роберта і одного стрільця. Провідницю Степову тяжко поранено. Поранено також другого стрільця, але йому вдалося відповзти і сховатися в снігових заметах. Коли поляки побачили, що в них стріляє дівчина, вони підступили ближче, закликаючи здатися. Степова відповіла, що не може піднестися, бо поранена в обидві ноги, а коли поляки підійшли зовсім близько, — вона випустила цілу серію з автомата, поклавши кількох трупом. Поки до неї підбігли інші, вона застрілилася.

Про це оповів той ранений стрілець, якому чудом вдалося врятуватись.

У половині березня наступила відлига. З-під снігу тут і там почала показуватись чорна земля. Ми раділи приходом весни і навіть не дуже зважали на те, що в землянці вода текла нам на голови.

Одної неділі по полудні, коли сонце пригріло, після політзанять, ми вийшли на поляну і затіяли "снігову війну". Ми весело жбурляли один в одного мокрим снігом, як раптом прибігла стійка з криком, що наступає ворог.

Починати бій ми не могли, — ворог ішов в силі одного батальйону. Залишивши над табором заставу з кулеметами, ми почали відступати в бік села Вапенне. Переднє забезпечення втоптувало дорогу. Сніг місцями був ще дуже глибокий і мокрий, так що важко було з нього витягати ноги.

Обстрілюючи табір, ворог обережно підійшов до землянок, тоді наша кулеметна застава послала йому кілька смертоносних серій і, поки ворог отямився, подалася за нами. Та поляки скоро побачили, що наші землянки порожні і погналися по наших слідах, яких по мокрому снігу ніяк не замаскуєш. Тоді чотовий Корп наказав Чорноті і Чайці мінувати нашу стежку піхотинськими мінами. Наші задні забезпечення обстрілювали ворога, а хлопці щокілька кроків закладали міни. З запертим віддихом слухали ми, чи міни вибухатимуть. Та сумніви скоро розвіялися, — запальники солідно виконали своє завдання і поляки залишилися далеко поза нами. А нам тільки того і треба було. Ліс великий і ми могли і цілу ніч ходити по Маґурі, а поляки боялися ночі в лісі. Вони забрали своїх ранених і пішли до села Фолюш та Пригонини, а ми помаршували до Боднарки і Волі Пиклинської. Там повечеряли і вдосвіта вернулися до табору по втоптаних слідах селян, що їздили до лісу по дрова. Наша землянка була цілковито знищена. Втрат ми не понесли жадних, але ворог позбавив нас даху над головою.

Ми почали форсовний рейд від села Крампної до ріки Попрад, через цілу західню Лемківщину — вздовж і поперек. Щоночі робили ми 20 - 30 кілометрів, щоб ворог не міг зорієнтуватися, де ми обертаємося.

Незабаром поляки, на взір "старшого брата", проголосили велику амнестію польському підпіллю ВІН і НСЗ, а також "збаламуцоним члонкам банд УПА". Летючки описували всі "блага", що їх дасть комуністичний уряд. Ми не були проти летючок, як таких; ми їх старанно визбирували і вживали замість цигаркових папірців. Польські підпільники почали виходити з лісу і голоситися до місцевих міліцій. З наших рядів втекло в той час двоє чи троє, а також кілька з боївок.

Одного дня під кінець березня загули сирени фабрик, нафтових копалень і задзвонили дзвони по всіх містах і селах. Це тривало цілий день. Але чому дзвонили і гуділи ніхто не знав,