Читати книгу - "У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ, Іван Дмитрик"

А було це так: 28 березня Хрін повів сотню на засідку над дорогу з Балигорода до Тісної. Незабаром на шляху з'явилося кілька танкеток, за ними розстрільною перейшла сотня. Та Хрін не відкривав вогню. Нарешті від Балигорода показалося кілька особових авт. Авта були відкриті і по шапках, що блищали на сонці, можна було здогадатись, що їдуть якісь великі шишки. Тоді Хрін дав наказ і стрільці гримнули з усієї зброї. Авта ще пару метрів під'їхали і тоді запороли в насип. В одному авті піднісся високий і лисий старшина та черга з кулемета повалила його на дорогу. Ще пару серій і коло авт нікого не було в живих. Поки надбігла польська сотня, що йшла на віддалі за автами, і завернула та, що була спереду, сотня Хріна зникла в гущавині лісу.

Весна нарешті розцвіла повною красою. Позеленів і погустішв ліс. Повеселішали й ми, бо зима таки надокучила нам так, що годі описати. На Великодні свята, які ми справляли на Маґурі, над селом Вапенне і Струже, до нас прийшла чота Дороша і сотенний Бродич, 3 ними прийшла провідниця Христя і підпільниці з місцевих кущів Таня, Оксана, Параня та Марійка. Був священик, відправив Службу Божу і посвятив Божі дари.

В наших теренах появилося ще більше польського війська. Знаючи, що готується облава проти нас, ми поробили заходи. Чоти розділилися на рої і розбіглися по околиці. Ворог великими відділами перейшов ліси і села, без більшого успіху. Ми зазнали малих втрат серед місцевих боївок, здебільша через їх необережність. Було також кілька ранених. А як поляки перейшли, ми знову зібралися разом. Але ми знали, що це лише коротка передишка. Польща готувалася остаточно ліквідувати УПА. Уряд мобілізував молоді річники до армії і домовився про спільні дії проти нас з чехами і більшовиками. До міст Горлиця, Кросно, Ясло, Грибів, Новий Санч, Риманів і Балигород приїхали відділи НКВД.

Ми перебували в постійному рейді. Ворог бушував по лісах і нищив наші криївки з запасами. Але і тут не дуже йому щастило. Наші лісові співмешканці мали багато кращий нюх. Дикі кабани зрили нам не одну криївку з бараболею; лисам смакувало мариноване м'ясо.

Спочатку, як ми тільки прийшли на західню Лемківщину, наша сотня складалася з чотирьох чот, по чотири рої в чоті, по дев'ять, а то й більше стрільців в рої. За деякий час створено три чоти і мінометну ланку, а в травні 1947 року знову переорганізовано сотню. З трьох чот створено дві — трохи більші. Першу очолив Дорош, другу Корп. Чотовий Круча став комендантом жандармерії.

В кінці травня в західній Лемківщині стояла майже стотисячна польська армія. Військо було всюди — в містах, містечках, майже в кожному селі. Великі лави крок за кроком перешукували ліси. Там, де застала їх ніч, вони зупинялися, розпалювали вогнища і ночували. По тих вогнях ми орієнтувалися, в якому напрямі йде ворог.

Інші відділи виселювали людей. Важко описати те, що діялося там. Це був жах і розпука для нещасних людей, а Польщі вічна ганьба. Людей зв'язували мотузками і волочили з хат на вози, якими відставляли їх до Грибова і Горлиць. У кожному селі по дорогах лежали десятки вбитих селян. Трупів не забирали, — поляки залишали їх для постраху для тих, які думали б ще ставити спротив. Цивільні поляки нишпорили по порожніх хатах і забирали все, що ще можна було забрати, а деякі хати розбирали. З сіл, що стояли далі від доріг, розібрані хати забирали до більших польських скупчень.

Наша сотня знову поділилася, і кожна чота пішла окремо. Чоті Дороша, з якою був сотенний, вдалося перейти на другий берег Попраду, і там вона спокійно перебувала, аж поки не минула головна облава. Наша чота Корпа, під Божою опікою, маневрувала поміж польськими лініями. Часто доводилося йти поруч польського війська, а що ми мали також польські мундири, то штука вдавалася і ми просмикувалися в тили поляків.

По якомусь часі наші чоти знову з'єднались. Та перебувати на одному місці довше, як один день, було неможливо, особливо коли чехи поспішали полякам з допомогою. Вони, запримітивши нас, часто переходили на польську сторону облавою.

В одній з сутичок з поляками над селом Мохначка, згинули Орлик і Залізо (вони, ранені, розірвали себе ґранатами). Провідниці Христі, Яворові і Вишні, які були тоді з ними, пощастило втекти, а Степовий пропав.

В червні до нашої сотні приєдналися майже всі боївки з нашого терену. Усі ми були голодні і виснажені безнастанними маршами. Не було навіть змоги зварити гарячої юшки.

Ось ми затримались над селом Ганьчова; кухарі на скору руку зварили вечерю. Тільки почали роздавати її, як стійка сповістила, що йде польське військо. Хто встиг сьорбнути зупи, добре, хто ні, пішов голодний. Скорим маршем ми перейшли понад селами Сквірне, Ставіше, Чертіжне, Чирна, Перунка, Снітниця, Поляни, Котів і на світанку стали на горі Черсла (871 м.).

В густому лісі ми пересиділи день — ворожі сили переходили по кілька разів коло нас, та нам вдалося уникнути зустрічі з ними. В той час нашій сотні, що начисляла сотку людей, не розумно було зачіпатися з багатотисячною армією. Увечорі, коли пройшла облава, командир Бродич дозволив розкласти вогонь і приготовити вечерю. Та коли їда була готова, на табір посипався гураґан серій з кулеметів.

Ворожий вогонь нікого не вбив, але тяжко поранив у чоло стрільця Прута. Ми всі вислизнулися і між селами Нова Весь і Котів перейшли дорогу і річку Ростока та попрямували на гору Криців (828 м.). Тут санітари змінили Прутові перев'язку. Виявилося, що він осліп.

З-над Угрина ми пішли горами далі вглиб лісу на Рунок. В околиці Малої Верхомлі, на височезній горі Грунек (1002 м.) ми розтаборилися.

Тут теж не довелося нам перебути довше, як один