Читати книгу - "Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець"

Фельдшер, розуміється, з того всього не втнув нічого. Пояснив йому щось наш провідник, фельдшер хутко кинувся з нами до землянки, нахилився над пораненим, дбайливо відгорнув полу шинелі - вже не багнетом, а руками, але тільки скривився, махнув безнадійно рукою, і вимовив тільки одне слово:

- Капут...

І хутко подався доганяти свою роту. А наш дегенеративний конвоїр узявся виливати свою злість на нас, помщаючись за невільну затримку. Він гнав нас, не даючи духу перевести, дарма, що у бідного Коваленка од тягару кулемета очі на лоб вилазили, а мене моя вага, невимовно боляче ріжучи в плечі, просто в землю вганяла...

Відходячи від землянки, ми чули, як, зібравши останні, може, сили, сердешний пограничник гукав:

- Братци, нє оставтє, помогітє, по-мо-г-і-тє!

Те благання його лунає в душі моїй і досі.

Прокляття війні!

А з нашим полковим штабом - оповідали пізніші полонені - сталося таке. Полковник Кельчевський, не зовсім одягнений, роззутий, почувши мою інформацію з поля бою й хутко зорієнтувавшися, схопив полкового прапора (пам'ятаєте: "што такоє знамя?" - "знамя єсть священная хоруговь..." і т.д.), гукнув по дорозі з кімнати:

- Підполковнику Давидов, передаю вам командування полком!

А сам - на осідланого коня (коні стояли всю ніч напоготові) - і за Стрий...

Підполковник Давидов теж не промах - він устиг на товсте черево натягти мундира, вискочив услід за Кельчевським, гукнувши по дорозі:

- Капітане Преображенський, передаю вам командування полком!

А сам - на осідланого коня - і за Стрий...

Капітан Преображенський проробив те саме з поручником Травінським, поручник Травінський - з прапорщиком Даніловим, той, нарешті, "передав командування полком" якомусь унтерові, і - штаб розтанув.

Проте, вихопитися за вороже кільце пощастило тільки полковникові Кельчевському з полковим прапором та з підполковником Давидовим. Як тільки перескочили вони нашвидку влаштований ще звечора нашими понтонерами місток через Стрий, з наказу полковника Кельчевського, підривники підпалили коротенький бікфордів шнур на містку, і міст полетів у повітря.

Вся решта полкового штабу, як і ввесь "людський склад" полку, потрапили в полон.

Наш провідник підганяє нас, сам ступаючи широкою, поквапною ступою, сердиться, лютує, часто вимовляючи незрозуміле ще тоді нам слово, але слово прикре, дошкульне в самій уже його вимові - "фарфлюкте гунде!" (прокляті собаки!).

- Куди ти поспішаєш, і чого ти гніваєшся, чоловіче в синьому мундирі? - хотілося запитати його, і запитав би, якби вмів.

І коли б одповів він, що поспішає збутися нас, бо його "рідна, близька його серцеві" військова частина переможно жене розбитого ворога, і йому, досі невизнаному героєві, може належаться не абиякі військові заслуги в тій гонитві, може кортить йому, оцьому опецькуватому, дегенеративному на вигляд, Гансові добути найвищу кайзерську нагороду - залізного хреста на груди, - коли б отак одповів він, я заспокоїв би його - випадкового подорожнього, що зустрівся отак несподівано на моєму життьовому шляху, щоб сьогодні ж із-перед очей зникнути й ніколи-ніколи більше не зустрічатися:

- Не поспішай, чоловіче в синьому мундирі, по залізного хреста, бо за одного залізного хрестика - ти ж сам добре це знаєш - дають тисячі дерев'яних нашому братові, а часом і по одному дерев'яному - на тисячі чоловіка. Або покинуть тебе на чужому, незнаному полі, як отого нашого пограничника, і будеш ти покорченими пальцями дряпати землю й гукати безнадійно в небесну порожнечу:

- Братіки, помо-о-жіть!..

За кілометр од окопів догнали довгу-довгу, що їй ні кінця, ні краю не видно, низку наших полонених, а ще через півкілометра несподівано дали нам змогу кілька хвилин перепочити. Несподівано, бо за поворотом дороги ми зустріли, просто на шляху, на ногах... цілий німецький штаб, де було щонайменше п'ять генералів і з десяток високої ранги офіцерів. Усе це улесливо тупцяло коло старого-старого, як молоко сивого, генерала (може це й є сам Людендорф?), а цей старий-старий, як молоко сивий, генерал німецький, коли проходили повз нього ми, раптом звертається до перших лав чистою російською мовою:

- Здорово, молодци!

Вражені такою несподіванкою, чи може тому, що необізнані, як треба відповідати генералові чужому, обізвалися наші молодці-солдати дуже не влад, розхрістано, невпевнено.

Це викликало посмішку на виплеканому обличчі пана німецького генерала, і він якось по-панібратському, трохи зневажливо, ще вимовив:

- Ну, значіт, навоєвалісь, довольно с вас?!

І відвернувся від наших рядів, продовжуючи перервану нараду з своїми штабовиками.

А нас погнали далі.

Всі мої намагання полегшити - коли не свою, то Коваленкову долю - перекласти, хоч ненадовго, трофеї на чиїсь інші плечі, кінчалися на нічому. Солдатики-братіки - це така черства, егоїстична маса, що її не допросишся в таких обставинах так допомогти...

На лінії вогню народ добріший, чутливіший. Перебираю в пам'яті всі події сьогоднішнього дня, натрапляю на мій нетовариський, нелюдський вчинок, коли послав я в небезпеку, замість самому йти, оцього бідного товариша Коваленка, пригадую, як почав був лякати мене кожен, навіть далекий вибух гармати після того, як для нас уже все було закінчене, коли ми вже були полонені; пригадую, як ганебно вклонятися почав кожній випадковій, здалеки заблуканій кулі, і заспокоююся на тому, що й