Читати книгу - "Полонянка для сина ватажка, Ерато Нуар"

Знову стукнув по кнопках, і ліфт зупинився. Здається, десь між поверхами.

Пес розстібнув багатостраждальний піджак, підняв мою ніжку, притримуючи під коліном. Провів знизу стегна, по попці, знову із задоволенням помацав вологу, що рясно прилинула між ніг.

Ліфт несподівано сіпнувся і знову кудись поїхав. Дрон підняв голову, звів брови, наче не чекав. Втім, відпускати мене не став.

За кілька секунд рух знову припинився, двері відчинилися. На порозі стояв Дейк із тією самою кішкою, яку вибрав собі на ініціації Удана, і ще одним із хлопців – чиїхось багатих синочків.

На дівчині майорів коротенький напівпрозорий сарафанчик, під яким не видно було нижньої білизни.

Я з якоюсь безглуздою гордістю подумала, що одягнена, може, і не пристойніше, зате принаймні яскравіше та стильніше.

Брати помірялися поглядами, старший зі свитою увійшов до нас, середній відпустив мою ногу.

Дейк принюхався, поспостерігав, як Дрон мне мої груди, і взявся за свою кішку.

– Тебе батько кликав, – кинув немовби між іншим.

Я відчула, як напружилася рука Дрона, зазирнула в палкі очі.

– Він прийшов до тями?

– Ні. У непритомності.

– Зайду, – Дрон знову натиснув кнопку поверху, цього разу свідомо.

Дейк повернувся до своєї іграшки, рвонув тонкий сарафанчик, роздираючи зверху до низу. Його супроводжуючий, дружок або хто він там, кинувши на мене збуджений погляд, теж запустив руки в щедре надану кішку. Та скривилася, але промовчала, навіть коли шматки тканини впали на підлогу.

Дейк посилено працював над її грудьми, вдаючи, що ми йому не цікаві. Дружок, кидаючи на нас косі погляди, стискав тугі сідниці.

Ліфт знову зупинився, я поспішила застібнути ґудзики, тому що Дрон рушив до виходу.

– Вважаєш, вона щаслива? – кинула, коли ліфт із трійцею поїхав далі.

– Я в справи Дейка не втручаюся, – знизав плечима Адран.

– Ти мені доводив, що кішкам або байдуже, або вони про іншу долю й не мріють! А тут...

– Знаєш що, кішко! – ринув пес. – Тікати треба було краще!

Сам того не знаючи, він потрапив у болюче місце. Як, пес дери, як я опинилася на цій вулиці посеред облави?!

Ми вийшли десь на одному із середніх рівнів – я тут ще не бувала. Протопали, мабуть, із половину поверху. Ноги вже відчутно реагували на високі шпильки, але я намагалася встигати за псом, який йшов звичним розгонистим кроком. І явно не був схильний до продовження бесіди.

Увійшовши через високі прозорі двері, що охоронялися двома псами у формі Ватажка, ми опинилися в лікарняному відділенні.

Тут було порожньо, лише один чоловік у червоному комбінезоні поспішив назустріч, шанобливо вклонившись Дронові, і повів нас до найближчої палати.

Палата виглядала розкішно, як і все в палаці. У широке вікно виднівся Псарин, але ми знаходилися істотно нижче за Дронові апартаменти. За вікнами пролітали рідкі машини, і вдалині навіть можна було вгадати будівлю, з якої ми щойно прибули.

Старий лежав на ліжку, прикритий тонким покривалом. У головах переморгувалися та попискували кілька приладів, з носа тяглися трубочки, як і з вен на руках. Поршень шумно качав повітря.

Дрон наблизився, роздивляючись батька, і я навіть відчула свого роду... ну, не те щоб трепет чи жаль, і навіть не співчуття. Тому що не треба таскати кішок! Але це була інша сторона життя псів, з якою я дуже мало стикалася, проте саме через неї відчувала деяке єднання, своєрідну близькість із Адраном.

Дрон постояв біля ліжка, вдивляючись у нерухомі риси. Обернувся до чоловіка, що супроводжував:

– Він приходив до тями?

– Ні, – той охоче попрямував до однієї з дальніх тумб, що стояли біля стіни трохи подалі від ліжка. Посунув невеликий квадратний програвач і натиснув на сенсор: – Але послухайте. Пан іноді починає бурмотіти, буває, зовсім неясно, а буває, дещо можна розібрати. Ми записали. Тільки про що мова, так і не зрозуміли.

Я загострила вушка, посилено вдаючи, ніби мене тут нічого не стосується і взагалі прийшла виключно для краси.

Пролунало шипіння, пес додав гучності, так що за шумами можна стало розібрати рідкісні слова:

«Дрон... Дроне... вона... помилився... не... собака... не можна... повний... не... мені... дайте...»