Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Це не моя справа 📚 - Українською

Читати книгу - "Це не моя справа"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Це не моя справа" автора Джеймс Хедлі Чейз. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 56 57 58 ... 63
Перейти на сторінку:
запитала вона. — Він такий іще молодий. Ти певен, що ми можемо йому довіряти і що він безпечно доправить нас через океан?

— Не хвилюйся, — заспокоїв я її. — Цей хлопець десятки разів проробляв подібні операції. Скидав бомби на Німеччину з вечора до світанку і з ранку до ночі. Можливо, він і виглядає надто молодо, але хай це тебе не турбує. Коли він каже, що зробить щось, то так воно й буде. Ти йому сподобалася, а це означає, що ми вже майже на місці.

Вона ледь чутно зітхнула і взяла мене за руку.

— Гаразд, любий. Я не виказуватиму хвилювання, хоча й нервую. То що робитимемо тепер?

— Повернемося на квартиру, заберемо твої речі та майнемо в аеропорт. Ходімо ж бо, Нетто — наша подорож тільки розпочинається.

За десять хвилин ми вже були на квартирі Медж Кеннітт.

— Сподіваюсь, речей у тебе небагато? — запитав я, кидаючи свого капелюха на шезлонг.

— Лише кілька, — озвалася вона. — Мені б не хотілося полишати всі свої гарні сукні, але ж я зможу купити те, що мені потрібно, і по той бік океану! — Вона підійшла й обійняла мене. — Ти був до мене просто неймовірний, Стіве. Не знаю, як тобі й віддячити. Просто не уявляю, що б я без тебе робила!

На якусь мить я відчув себе негідником — особливо коли згадав, як виглядав на підлозі, скрутившись калачиком, Литтлджонс. Від цього спогаду аж заціпенів.

— Забудьмо про це. Ти готова?

Вона сказала те, що я й хотів від неї почути і від чого залежав успіх чи провал нашого плану.

— Дай мені ще п’ять хвилин, Стіве, — сказала вона. — Хочу переодягнутися. Цей мій одяг недостатньо теплий для такого довгого перельоту.

— Гаразд. Одягни щось вовняне, — порадив я. — Радо допоможу тобі переодягнутися!

Вона силувано засміялася і пішла в спальню.

— Не заходьте сюди, містере Гармасе, — сказала вона з удаваною суворістю. — Ви вже давно не бачили, як я роздягаюся, а тому я соромлюся.

— Ти маєш рацію, — посерйознішав я. — Це було так давно, Нетто!

Але вона мене не чула. Пройшла у спальню та зачинила за собою двері. Я чув, як провернувся ключ у замку.

Я сів у шезлонг і запалив сигарету. Долоні мої спітніли, м’язи напружилися. Я був страшенно збуджений.

Минуло п’ять хвилин, потому ще п’ять. Я чув, як у сусідній кімнаті ходила туди-сюди Нетта. Сигаретний попіл застеляв килим під моїми ногами.

— Агов! — гукнув я, бо мої нерви більше не витримували. — Час виходити, Нетто!

— Уже йду! — гукнула вона. За мить почув, як ключ знову провернувся, і вона вийшла зі спальні.

Була одягнена в легкий вовняний светр та чорні штани. Через плече перекинула хутряне манто. В руці тримала доволі об’ємну валізу.

— Вибач, що так довго, — сказала вона, посміхнувшись, хоча обличчя її було бліде, а в очах застигла тривога. — Лише п’ять по дев’ятій. То як я виглядаю?

Я підійшов до неї.

— Виглядаєш вражаюче! — відповів, обіймаючи її за талію.

Вона відкинула мою руку майже грубо, хитнула головою, силкуючись зобразити усмішку. Усмішка виглядала дещо вимученою, як на мене.

— Не зараз, Стіве! — сказала вона. — Зачекаймо, поки опинимося в безпеці.

— Гаразд, крихітко, — погодився я.

Але вона відштовхнула мене надто пізно. Я вже відчув, що в неї під светром — на талії.

— Ну що ж — ходімо!

Я узяв свого капелюха, оглянув кімнату, щоб пересвідчитися, що ми нічого не забули, і попрямував до дверей. Нетта йшла слідом. Я ніс її валізу. Вона тримала манто. Я відчинив двері. Просто переді мною з похмурим виразом на обличчі та міцно стиснутим ротом стояв Коррідан.

Розділ XXIV

Пронизливий крик Нетти прорізав тишу — неначе гостро заточений олівець черкнув по грифельній дошці.

— Привіт, Коррідане, — спокійно сказав я. — Ви все ж таки встигли на фінальний акт.

Він пройшов у кімнату і зачинив за собою двері. Допитливо глянув на Нетту. Вона відсахнулась від нього, затуливши рукою обличчя.

— Не розумію, що ви обидва тут робите, — холодно промовив він, — але це може зачекати. Маю ордер на ваш арешт, Гармасе. Мені шкода, однак я неодноразово вас попереджав. Бредлі звинуватив вас у розбійному нападі та викраденні чотирьох діамантових перснів. Тож мусите пройти зі мною.

Я гірко розсміявся.

— Кепсько, — зронив я. — Бо зараз, Коррідане, вас повинні непокоїти речі куди важливіші. Погляньте-но на цю молоду леді. Не хочете, щоб я вам її відрекомендував?

Я посміхнувся Нетті, котра незмигно дивилася на мене, й очі її на блідому обличчі поломеніли.

Коррідан пильно глянув на мене.

— Хто це?

— А ви не здогадуєтеся? — запитав я. — Погляньте-но на її руде волосся. Вловлюєте аромат бузку? Ну ж бо, Коррідане, що в біса з вас за детектив?

На його обличчі читалося здивування.

— Ви хочете сказати, що це...?

Я кивнув Нетті.

— Мені дуже шкода, мала, — сказав я. — Але далі вже не можна грати цю комедію. — І знову повернувся до Коррідана. — Так, звісно! Прошу знайомитися: міс Нетта-Анна Скотт-Бредлі!

Нетта відсахнулася.

— О-о! — люто скрикнула вона. — Ти... ти негідник!

— Полегше з виразами, золотко! — промовив я. — Коррідан легко шаріється.

Коррідан витріщився на Нетту, а потім на мене.

— Ви хочете сказати, що ця жінка — Нетта Скотт? — строго спитав він.

— Звісно, — відповів я. — І вона ж — місіс Джек Бредлі, також відома як Анна Скотт. Я вже вам якось казав, що вона не з тих, хто вчиняє самогубство. Отож, ось вона — жива-живісінька, і зараз я покажу вам ще дещо, що, без сумніву, вас зацікавить.

Я схопив Нетту, коли вона спробувала втекти.

Обличчя її стало сірувато-білим, як шпаклівка; очі палали гнівом і люттю. Вона встромила в мене нігті, та я перехопив її зап’ястя і вивернув руки за спиною.

— Заспокойся, крихітко! — сказав я, намагаючись ухилятися від її злобних копняків. — А тепер продемонструй інспекторові своє блискуче вміння роздягатися.

Я стягнув із неї светр. Тоді, затиснувши їй голову у себе під пахвою, розщепнув «блискавку» на штанях.

Коррідан гнівно щось рявкнув і зробив крок уперед.

— Припиніть!

1 ... 56 57 58 ... 63
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Це не моя справа», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Це не моя справа"