Читати книгу - "Пробуджені фурії"

Тоді він розвернувся до дверей хатини.

— Антоне, не хочеш увійти?

До кімнати вступив чільник «Черепків». Коли жінка побачила його, її губи скривилися.

— Ах ти ж гімнючий запроданцю.

Антон сіпнув губою, але нічого не сказав.

— Здається, ви знайомі, — але в голосі Ковача звучав натяк на запитання, і він далі дивився на жінку.

Сильва звела на нього очі.

— Ага, я знаю це падло. То й що? Тобі якесь до того діло, га, срако ти з вухами?

Він довго дивився на неї, а я напружився на стільці. Цей відрізок я дивився вперше, і ще не знав, що він зробить. Що б я зробив у цьому віці? Ні, к бісу це. Що я от-от мав зробити в цьому віці? Пам’ять полетіла назад, крізь замулені десятиліття насильства й люті, намагаючись підготувати мене.

Але він тільки всміхнувся.

— Ні, пані Ошімо. Мені до цього більше діла немає. Ви товар, який я мушу доставити в задовільному стані, от і все.

Хтось пробурмотів, хтось реготнув. Мій і досі накручений нейрохімічний слух вловив грубий жарт про задовільний стан. Моє молодше «я» в котушці замовкло. Його очі перебігли до чоловіка з розбитою губою.

— Ти. Підійди.

Бугай не хотів. З його ходи це було видно. Але він був якудзою, а в них над усе важливо зберегти обличчя. Він випростався, зустрів погляд Ковача й ступив уперед, вискаливши чимало зубів. Ковач нейтрально глянув на нього й кивнув.

— Покажи свою праву руку.

Якудза схилив голову набік, не зводячи погляду з очей Ковача. То був жест чистої зухвалості. Він перевернув руку, й розігнув пальці, склавши долоню в трохи вигнутий клинок. Він знов нахилив голову, але в інший бік, і продовжив дивитися цьому тані глибоко в його всрані очі.

Ковач рухався, наче кінець траулерного троса, що луснув від натягу.

Він вхопив простягнуту руку в кисті й викрутив її вниз, блокуючи всі варіанти протиприйомів противника його власним тілом. Він витягнув захоплену руку вбік, а іншою рукою сягнув навколо обох притиснутих докупи тулубів і наставив бластера. Спалахнув і затріщав промінь.

Руку бугая охопило полум’я, і він заверещав. Потужність бластера, певно, була прикручена — у більшості випадків промінь зброї чисто зріже кінцівку, випарувавши її на всю ширину розряду. А цей же тільки випалив шкіру й м’язи до кісток і жил.

Ковач іще секунду потримав його, а тоді відпустив, на додачу зацідивши ліктем у скроню. Бугай повалився на підлогу, затиснувши обвуглену руку під пахвою й заплямувавши штани. Він невтримно скиглив.

Ковач опанував своє дихання й озирнувся.

Йому відповіли погляди з кам’яних облич. Сильва відвернулася. Я й сам майже відчував сморід горілого м’яса.

— Якщо вона не намагатиметься втекти, ви її не торкаєтеся й не балакаєте до неї. Усі. Зрозуміло? Ви не важливіші за бруд з-під мого нігтя. Поки ми не дістанемося Міллспорта, ця жінка для вас богиня. Зрозуміло?

Тиша. Капітан якудзи загорлав японською. Ледве слова прочухана затихли, всі забурмотіли на знак підтвердження. Ковач кивнув і повернувся до Сильви.

— Пані Ошімо. Будьте ласкаві йти за мною.

Вона хвильку дивилася на нього, а тоді звелася на ноги й пішла за ним геть із хатини. Якудза подалися слідом, залишивши тільки свого капітана й чоловіка на підлозі. Капітан трохи подивився на свого пораненого здоровила, тоді люто засадив йому чобота в ребра, плюнув зверху й теж вийшов.

Назовні вони навантажили трьох убитих мною в гніздищі на розкладні кількаярусні гравіноші. Капітан якудзи призначив їм водія, а тоді встав на своє місце в захисній фаланзі, що прикривала Ковача й Сильву. Антон і четверо вцілілих «Черепків» утворили розслаблений ар’єргард позаду гравіношів. Розкопчині вуличні мікрокамери стежили за цією маленькою процесією, поки вона не зникла з виду, направившись стежкою до Текітомури.

Спотикаючись за п’ятдесят метрів позаду них і досі несучи свою скалічену й поки що необроблену руку, йшов збезчещений бугай, котрий насмілився торкнутися Сильви Ошіми.

Я дивився, як він ішов, і намагався все осмислити.

Намагався припасувати одне до одного.

Я ще й досі припасовував, коли Розкопка-301 спитала, чи я вже все подивився і чи не хотів побачити щось іще. Я бездумно сказав, що ні. В моїй голові посланська інтуїція вже робила те, що треба було зробити.

Ходила з вогнем між моїми попередніми припущеннями й палила їх дотла.

Розділ дев'ятнадцятий

Коли я дістався Бела-Кохеї 9-26, світла там ніде не було, але в модулі за пів десятка входів далі праворуч вікна горішнього поверху конвульсивно миготіли, ніби там всередині зайнялося. Навіть з опущеними ролетними ворітьми на нічну вулицю рвалися несамовиті ритми рифдайву/неоджанку, а три присадкуваті постаті стояли на вулиці в темних плащах, хукали парою й плескали себе по плечах від холоду. У Плекса Кохеї, може, й вистачало площі влаштовувати великі дискотеки, але виходило, що роботизовану охорону на вході він собі дозволити не міг. Все мало бути легшим, ніж я очікував. Звісно, за умови, якщо Плекс і справді там був.

Ти жартуєш? — Коли я пізніше набрав Ісу, на тому кінці лінії почулася її притрушена міллспортським акцентом зневага. — Звісно, він там буде. Який сьогодні день?

Гм. — Я прикинув. — П’ятниця?

Точно, п’ятниця. А що місцеве село робить у п’ятницю?

Яким дідьком мені про це знати, Ісо? І не будь такою урбано-шовіністкою.

Тю, п’ятниця! Агов! Рибальська тусовка? На честь Ебісу? У нього буде вечірка.

Він помалу набирає популярність дешевою залою і непоганими постачальниками таке, от що він робить, протягнула вона. Оті склади. Оті його друзі родини з якудзи. Навряд чи ти знатимеш, в якому саме складі.

Дурне питання. Пробиратися крізь фрактальне планування вулиць між складами мені ніколи не подобалося, але щойно я ввійшов до району Бела-Кохеї, дорогу до вечірки стало неважко знайти — музику було чутно на пів десятка провулків у всіх напрямках.

Навряд чи. — Іса позіхнула по той бік дроту. Наскільки я зрозумів, вона прокинулася не набагато раніше. — Скажи, Ковачу — а ти часом там нікого не дратував?

Ні. Чого питаєш?

Гм, ну, можливо, мені не слід отак задарма тобі щось розповідати. Але зважаючи на те, як давно ми знайомі…

Я придушив усмішку. Ми з Ісою були знайомі півтора року. Мабуть, коли тобі