Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

Натомість вона видає радісний і здивований вигук, а я... ще нічого в житті не тримав міцніше і сильніше.

Вона тихо, але дзвінко сміється, і навіть не вимагає зупинитися.

Кілька разів я навалюю її на себе, щоб притиснутися тісніше, а потім... коли дивлюся в тендітне обличчя — Рита начебто ще сміється, але по рум'яних щоках котяться сльози.

— Рито! Щ-що таке?

Негайно ставлю її на підлогу, але не відпускаю, а вона швидко-швидко витирає сльози. Я теж їх нервово витираю, Рита ж спрямовує в мій бік погляд, сповнений суворості.

— Як... чому сльози? — не можу контролювати я тон голосу.

Вона натягнуто посміхається і навіть чмокає в щоку. Потім намагається вирвати руку із захоплення, але я радше собі зап'ястя відріжу, ніж відпущу її після такого.

— Щось не так, — заводжуся я, — і я маю знати. Чорт забирай, скажи мені. Ти не можеш плакати. — Я повторюю, ніби платівку заїло. — Ти не можеш. Ні!

— Все так. — Рита дивиться на мене відкрито, і це обеззброює. — В тому то й справа, що все так. Артур... Мені потрібно придумати, як усе буде далі. Напевно, через два дні... Давай через два дні я спробую придумати, як це все влаштувати.

Насправді підлога під моїми кросами нікуди не зникає, але здається, що... вона й справді перетворюється на прірву. Тільки здається, але ж відчувається так реально.

Ми ж щойно все вирішили! Усе! Вона посміхалася вже десятки разів.

Вона... передумала?

— Що придумати? — вимагаю я відповіді. — Конкретно, що саме? Навіщо два дні?

— Мені просто... потрібен час, — обережно дивиться Рита на мене. — Не все так очевидно, адже ми працюємо в одному місці...

Я ще не стикався з більш очевидною річчю: це все просто працює саме по собі. Усе між нами, між мною і Ритою. Це все працює точніше, ніж швейцарський годинник, навіть попри наші розбіжності.

— Давай разом придумаємо, — категорично заявляю я і стискаю тонку долоню, забувши ввімкнути гальма. — Ось разом усе й вирішимо.

— Будь ласка, — тихо просить Рита. — Усього два дні. Я... прошу тебе. Артуре, я обіцяю...

— Що обіцяєш? — відрізаю я.

— Що я хочу бути... разом... з тобою.

Мій юрист сказав би, що це не "обіцянка". Він би взяв з мене дві тисячі баксів на годину і наголосив, що це схоже на "вираження наміру".

Але не юристу з моєю дівчиною обійматися і не йому витирати їй сльози. Стиснувши зуби, я висловлюю згоду кивком.

— Домовилися.

Рита м'яко притискається губами до мого рота, викликаючи в мене плутаний хрип просто з горла. Я затискаю її тендітне тіло в кутку перед виходом. Хитра зайчиха.

Ну нічого, я ще відіграюся.