Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

Моніторинг дати наступної відпустки мого менеджера Алана завжди у списку регулярних обов'язкових справ, бо щойно він відлітає, як у мене подумки настає курорт. Алан працює без вихідних тижнями, а потім бере відпустку, як мінімум, на п'ять днів. Тоді терміновими питаннями займаються його помічники, а вони мене потай бояться, тож, так...

... тиша та благодать.

Але не цього разу.

Я тільки-но, трясця, розвернувся, щоб об'їхати черговий ремонт на шосе і не влетіти в замет, як мій телефон починає розриватися.

— Кхе-кхе, — покашлює Алан у слухавку, коли я врубаю гучний зв'язок долонею.

Мені зараз потрібно зганяти в місто, ось рівно за дві години, і нехай хоч почалося глобальне інопланетне вторгнення — мені плювати, я ввечері йду до Рити. Реалізовувати гранично конкретні плани.

— Ти ж на Гаваях, — не приховую я легкого роздратування.

— Артуре, — тягне він задумливо, — ти не повіриш, але на Гаваях теж протягнули інтернет.

Навмисно мовчу і концентрую увагу на дорозі. Доведеться в місто з іншого району в'їхати, тож варто натиснути на газ.

— Так, і що ми маємо, — зітхає менеджер, — у тебе стаття у "Таймері". Точніше, стаття про тебе. Нарис, про який ніхто не домовлявся, і я вже спілкувався з Давидом. Звісно, ніхто не домовлявся, бо стаття не дуже компліментарна. Артур-Артур, не ти один умієш показувати зуби. Це ж тобі Салазаров привіт передає? Тобі натяк зрозумілий?

— Де-де? — Спочатку сусідній джип обурено сигналить, але потім мужик за кермом упізнає мене, тож я відповідаю на його енергійну жестикуляцію піднятою долонею. — У якому ще "Таймері"?

— У тому, який щодня читають два мільйони людей.

Звісно, я не читаю про себе в пресі. У мене для цього є публіцист, і в клубу є окремі публіцисти та піар-фахівці. Ось нехай цим і займаються. Я — не читець і не довбана зірка, я граю в хокей.

— Що там? — швидко цікавлюся я.

— Хм, там правда, Артуре. Що ти божевільний трудяга, який ніколи не зловживав везінням. І про твій нелегкий шлях на вершину. Не кривися, — я ж знаю, що ти там морщишся, як дідуган, — це все так. А ще там про те, що ти некерований, непередбачуваний і "більший-ніж-клуб" самодур.

— Я дуже-дуже передбачуваний, — посміхаюся я, вмикаючи поворотник. — Данило думає, він буде грати в ігри в чужих мізках, щось там мене контролювати й інших хлопців. Якщо він так любить грати, може дати йому ключку? Нехай вийде, покаже фанатам майстер-клас.

— Я тобі наполегливо рекомендую прочитати все, що там написано. — Алан знижує голос. — Це попередження. Досить граціозне. Я знаю, що ти зневажаєш Салазарова, але в нього є стиль і принципи.

— Алане, ти спиш і бачиш продати мене "Барсам", — я дістаю жуйку і закидаю до рота одразу дві пластинки.

— Це так не працює, — терпляче пояснює він. — Ми всі крутимося в одному колі. Усі одне одного знають, на такому рівні це невеликий бізнес. Якщо власники "Барсів" зрозуміють, що ти некерований і скажений, вони не підуть на ризик.

Ага, ніби я колись погоджуся.

— Жахливо, — хмикаю я. — Готуй мені похоронку, ніхто мене більше не купить. Буду з горобцями грати за кубок із хлібних крихт. Прям знову в нетрі.

Він так довго мовчить, що я перевіряю, чи не обірвалося з'єднання.

— У тебе сьогодні на рідкість гарний настрій, — починає Алан своїм фірмовим шовковим голосом, який означає, що він зараз почне все винюхувати, але я його одразу ж перебиваю.

— Вірно-вірно, і я дуже поспішаю. Зідзвонимося, коли повернешся.

— Так, у тебе буде час подумати, — занудним тоном висловлює менеджер невдоволення.

— А я вже все обдумав. Уяви, от якби наш клуб тишком-нишком домовився з "Лос Рейєс", що надмірної жорстокості не буде, але забув про це гравцям сказати? Ні, — тягну я, — такого ж бути не може. Або може, як думаєш? Дідько, нехай роблять, що хочуть. Тільки не кров'ю моїх хлопців, так.

— Я й гадки не маю, про що ти говориш, — максимально ввічливо відповідає він.

— Хм, ну може й не знаєш. Тобто... тепер знаєш. Я поїхав, Алане, відключаюся.

Я з'їжджаю на узбіччя і хапаюся за телефон до того, як відпущу педаль. Повз проноситься джип воротаря "Барсів" на позамежній швидкості. Я знаю, хто за кермом, адже довбати асфальт на трасі особливо любить мій воротар — Нікіфоров. Так уже вийшло, що воротарі "Барсів" і "Скалозубів" — найкращі друзі з дитинства і спілкуються цілодобово. Просто вони — єдині гравці з двох команд, хто здатний цивілізовано спілкуватися один з одним.

В одному мій менеджер Алан правий — мені варто самому прочитати нарис у "Таймері". Якщо це Салазаров вирішив пальцем пригрозити, то потрібно самостійно оцінювати, а не покладатися на їхню думку.

Не дай боже там присутня згадка Рити чи Насті...

Сканую текст, вишукую певні слова. Без вставки про мого старшого брата і дядька не обійшлося, але в іншому — терпимо. Брата. У мене немає брата, і начхати, що там у документах написано.

Замість того, щоб помістити телефон назад у слот, відкидаю його на сусіднє сидіння.

Ми сьогодні з Ритою нарешті поговоримо і... почнемо все інше.

Позавчора і вчора ми бачилися в тренувальному центрі, і я набрався пекучого струму, як із сотні кулястих блискавок, прямо з її швидких і спонтанних поглядів.

Вона така сувора на вигляд, у мене подушечки пальців починають іскрити й нити — щоб лише до неї доторкнутися. Бажано легенько клацнути цей її кирпатий носик. Вона ще його смішно морщить, коли чує матюки. Ну чисто вчителька, а за зовнішністю — чарівна статуетка.

Тож... пішло воно все якнайдалі. І надовго. Я задовбався, і це ж сезон тільки почався. Кожен сезон — як десятиліття проживаєш, і не знаєш на якому світі себе потім знайдеш.

Зараз зроблю всі покупки, і на зворотному шляху встигну в душ заскочити.

Найголовніше — я знаю, що треба купити зефір (рожевий), якісні чайні ложки (вона сказала минулого разу, що ще не встигла їх придбати) і набір із шампанського і вина.