Читати книгу - "Грона гніву"

— Певно, це моя провина,— сказав Вілсон.— Через цю чортову руїну всі злидні. Люди добрі, ви зглянулися на нас. Тепер просто збирайтесь і їдьте. А ми з Сейрі залишимося, якось перебудемо. Ми не хочемо завдавати вам неприємностей.

Батько повільно відповів:

— Ми не збираємося так чинити. Ми з вами, відайте, сливе рідня. Дідо помер у вашому наметі.

— Нічого від нас, крім неприємностей,— стомлено сказала Сейрі,— нічого, крім неприємностей.

Том повільно вийняв цигарку, оглянув її і закурив. Він зняв пошарпаний кашкет і обтер чоло.

— Ось що придумав,— сказав він.— Мо’, ніхто не схвалить, але думка така: чим раніше ви Каліфорнії дістанетеся, тим швидше гроші будуть. Оця машина вдвічі краще їде, ніж вантажівка. Отака в мене ідея. Покладете речі до вантажівки, а потім ви всі, крім проповідника, поїдете. А ми з Кейсі тут зупинимося, машину полагодимо, а потім за вами поїдемо, наздоженемо, день і ніч гнатимемо. А не наздоженемо, не страшно, ви ж уже там облаштуєтеся. Як щось зламається, станьте табором біля дороги і чекайте на нас. А як нічо’ не трапиться, на місце станете, роботу знайдете, усе гаразд буде. Кейсі мені з машиною допоможе, і ми негайно ж за вами чкурнемо.

Кревняки міркували. Дядько Джон присів навпочіпки поряд з батьком.

— Мо’, зараджу тобі з шатуном? — спитав Ел.

— Ти ж казав, що ніколи з підшипниками справи не мав.

— Правда твоя,— погодився Ел.— Усе, що мені тре’ мати, це міцну спину. А мо’, проповідник не захоче лишатися.

— Ну, не він, так хтось інший — мене не обходить,— сказав Том.

Батько поколупав суху землю вказівним пальцем.

— Про мене, Том правий,— сказав батько.— Не діло отут-о всім лишатися. Ми можемо п’ятдесят, сто миль зробити, доки стемніє.

Мати захвилювалася:

— Як же ви нас знайдете?

— А ми цим же маршрутом поїдемо,— сказав Том.— Шістдесят шостим, прямо. Чекайте на нас біля Бейкерсфілля. Я на карті бачив. Просто туди їдьте.

— Так, але якщо вже в Каліфорнії на інший шлях виїдемо?

— Не хвилюйтеся,— заспокоїв Том матір.— Знайдемо вас. Каліфорнія ж не цілий світ.

— Це місце на карті страшенно велике,— сказала мати.

— Джоне, а ти не проти? — звернувся батько по пораду.

— Ні,— відповів Джон.

— Містере Вілсоне, машина ж ваша. Ви не проти, як мій син її поремонтує, а потім нас наздожене?

— Зовсім не проти,— відповів Вілсон.— Ви ж, люди добрі, усе для нас зробили, останнє від себе відривали. Чого ж вашому синові заперечувати.

— Ви, мо’, влаштуєтеся там на роботу, гроші якісь заробите, якщо вас не доженемо,— сказав Том.— А от якщо тут усі лишимося... Води нема, машину не зсунути. А якщо ви всі туди на роботу поїдете — грошей заробите, житло знайдете. Як вам це, Кейсі? Зі мною лишитеся чи з ними поїдете?

— Та зроблю, як вам краще, добродії,— відповів Кейсі.— Ви мене прийняли, з собою везли. Зроблю все, що можу.

— Ну, ви лежатимете на спині, весь вид мастилом завозите, як отут лишитеся,— сказав Том.

— Та хай так.

— Ну, якщо згода, то їдьмо,— сказав батько.— Ми, мо’, сто миль витиснемо, доки отаборимося.

Мати підійшла до нього.

— Я нікуди не поїду.

— Що це значить — «не поїду»? Тобі тре’ їхати. Ти повинна за сім’ю дбати.

Батько був вражений таким заколотом.

Мати підійшла до легкової машини й пошаруділа рукою під заднім сидінням. Вона витягла звідти домкрат і почала легко махати ним.

— Я нікуди не поїду,— повторила вона.

— Кажу тобі, ти повинна їхати. Ми ж усі так вирішили.

Але тепер мати була незламна і твердо стиснула вуста.

Вона промовила:

— Ви мене звідси не заберете, лише силою.— Вона знов стиснула ручку домкрата і почала поволі погойдувати.— Це ганьба тобі, старий. Бити себе не дам, плакати-голосити не буду. Я опиратимусь. І не пишайся, нібито мене подолаєш, коли заманеться. А як це й станеться, я почекаю, доки спиною до мене повернешся чи на землю сядеш, і як відром тебе тарахну. Святим Богом присягаюся, так і зроблю.

Батько безпорадно подивився на гурт.

— От зухвала,— сказав він.— Ніколи не бачив, аби вона була такою нахабою.

Руті захихотіла.

Домкрат кровожерно погойдувався в материній руці.

— Ну ж бо,— сказала мати.— Ти вирішив. Ну, спробуй, удар. Просто спробуй. Та нікуди я не поїду, а присилуєш — спати не зможеш, бо я підстерігатиму. І щойно сон тебе візьме — одразу як трісну деревиною.

— Ото нахаба,— пробурмотів батько.— А вже ж не молодка.

Уся група спостерігала за повстанням. Усі стежили за батьком, чекаючи, що його ось-ось розірве від люті. Усі стежили за його млявими руками, які мали б стиснутись у п’ястуки. І лють батька не виплеснулась, і руки в нього безсило повисли. І за мить усі зрозуміли, що мати перемогла. І мати теж зрозуміла це.

Том спитав:

— Ма’, що це з вами? Чого це вам заманулося? Яке лихо з вами сталося? Вам лячно за нас?

Неньчине обличчя пом’якшало, але погляд у неї досі лишався твердим.

— От ви вирішили, а як слід не поміркували,— сказала мати.— Хто у нас ще на світі є? Нікого нема, окрім нас. Нікого, лише сім’я. От ми поїхали — і дідо одразу на той світ пішов. А тепер просто всіх розлучити хочете...

Том скрикнув:

— Ма’, та ми ж вас ураз наздоженемо. Ми ж довго не будемо нарізно.

Мати погойдала домкратом.

— А як ми заночуємо, а ви нас не помітите і проїдете? А як ми дістанемося туди й не знатимемо, чи лишили ви про себе звістку, і не знатимемо, де про вас питатися? Дорога нам дала гіркі уроки. Бабця хвора. Вона отам на вантажівці — ось-ось на той світ потрапить. Дорога в нас ще довга і ще дасть гіркі уроки.

— Але ми могли б заробити дещо,— сказав дядько Джон.— Могли б трохи назбирати, а час прийде — й інші до нас підтягнуться.

Погляди всіх у родині звернулися до матері. Владою була вона. Вона взяла все під свою владу.

— Нічо’ доброго ці гроші нам не принесуть,— мовила вона.— Усе, що в нас є,— це сім’я,