Читати книгу - "Грона гніву"

— Ма’,— звернулася вона.

Очі в нені спалахнули, і вона поглянула на Ружу Шаронську. Її очі пильно подивилися на напружене, утомлене обличчя дочки, і мати всміхнулася.

— Ма’,— сказала дочка,— там, куди ми приїдемо, усі ви збиратимете фрукти і взагалі житимете у тому краю, чи як?

Мати трохи іронічно всміхнулася.

— Ми ж туди ще не дісталися,— сказала вона.— Ми там ще нічо’ не бачили. Ще не знаємо, як там — побачимо.

— Ми з Конні більше не хочемо жить на селі,— мовила дочка.— Ми вже все вирішили, що робитимемо.

Материнське обличчя набуло трохи стурбованого виразу.

— Не хоч’ лишатися з нами... з сім’єю? — запитала вона.

— Ну, ми говорили про це... ми з Конні. Ма’, ми воліємо в місті жити,— схвильовано провадила Ружа.— Конні збирається влаштуватися до майстерні, або, мо’, на фабрику. Навчатиметься вдома, мо’, на радіо і, мабуть, вивчиться, спеціалістом стане, свою справу відкриє. І на бейсбол ходитимемо дивитись. І Конні каже, що лікаря покличе, коли народжуватиму, а мо’, каже, й до шпиталю покладе. І автомобіль у нас буде, маленький. А коли він вечірні курси скінчить... ну, це файно буде, уже вирізка в нього є з журналу «Західні любовні історії», а ще й підпишеться на програму, бо це безкоштовно. Каже, що просто так і прописано. Я сама бачила. І ще — роботу дадуть, коли курси скінчить, а радіо — це така добра чиста робота, і є майбутнє. І в місті житимемо, і на бейсбол ходитимемо, і ’лектрична праска в мене буде, а в дитини обновки. Конні каже, що все дитяче — біленьке... ну, ви бачили в каталозі, у них усе для малят є. Мо’, спочатку на домашніх курсах Конні нелегко буде, та... ну, коли дитина з’явиться, він уже курси скінчить, і в нас своє житло буде, хоч маленьке, та своє. Ми нічо’ такого особливого не плануєм, та хочем, аби малюку воно приємним було.— Обличчя в неї розпашіло від збудження.— І я подумала: мо’, коли ми до міста поїдемо, а коли Конні свою майстерню відкриє, Ел у мого чоловіка працюватиме.

Мати не зводила зору з її розпашілого обличчя. Спостерігала за тим, як виростає ця ілюзія.

— Мені не хтілося б, аби ви од нас пішли,— промовила неня.— Не по-людськи це, коли сім’я розпадається.

Ел пирхнув:

— Мені — робити на Конні? А не, щоб Конні на мене робив? Що він собі думає — що ті’ки він, сучий син такий, може ввечері навчатись?

Мати раптом збагнула, що все це повітряні замки. Вона знову поглянула на дорогу і розслабилась, але в очах досі читався усміх.

— Цікаво, як бабуня сь’одні почувається,— сказала вона.

Ел напружився за кермом. У двигуні щось забрязкало.

Ел збільшив швидкість, і застукало гучніше. Він притишив газ і дослухався, потім на мить прискорив і знову дослухався. Металевий стукіт і брязкання посилились. Ел загудів і з’їхав на узбіччя. Передня вантажівка загальмувала, а потім повільно поїхала назад. Повз них на захід майнули три машини, і з кожної висунувся водій, крикнувши:

— Де ти став, чорт забирай!

Том зупинив вантажівку неподалік, виліз і підійшов до легкової. Інші дивилися з навантаженого верху. Ел притишив газ і дослухався, як мотор працює вхолосту. Том спитав:

— Що сталось, Еле?

Ел завів мотор.

— Слухай-но.

Задеренчало сильніше. Том дослухався.

— Запали вхолосту,— сказав він, відчинив капот і зазирнув усередину.— Тепер дай газ.— Він мить услухався, потім підняв голову.— Мабуть, ти правий, Еле,— мовив Том.

— Гонковий підшипник чи як?

— Та схоже,— відповів Том.

— Я багато мастила ллю,— поскаржився Ел.

— Ну, значить, воно не доходило. Усе пересохло, до дідька. Нічо’ не поробиш, міняти тре’. Слухай, піду зара’, пошукаю, де стати, щоб рівно було. А ти за мною їдь поволі. Не жени її, не шквар.

— Що, зле? — спитав Вілсон.

— Досить зле,— відповів Том, заліз до вантажівки і повільно рушив її вперед.

Ел пояснив:

— Не знаю, що з нею таке. Я мастила багато лив.

Ел знав, що винен він. Відчував свій недогляд.

— Ти не винен,— сказала мати.— Ти все до останнього робив як слід.

А потім боязко спитала:

— Усе настільки жахливо?

— Ну, важко туди залізти, і нам тре’ поставити новий шатун, ще й бабіту тре’.— Він глибоко зітхнув.— Добре, що Том з нами. Я на підшипниках не знаюся. Мо’, з Божою поміччю Том зуміє.

На узбіччі стояв величезний червоний рекламний щит, відкидаючи гігантську тінь. Том зіштовхнув вантажівку до мілкої придорожньої канави, під’їхав до щита і став у затінку. Вийшов з машини й почекав на Ела.

— Легше,— крикнув він.— Легше веди, а то ще й ресори поламаєш.

Елове обличчя спалахнуло від люті, він заглушив мотор.

— Чорт забирай,— закричав Ел,— це що — я попалив підшипник? Що ти там кажеш — «ще й ресори поламаєш»?

Том усміхнувся.

— Та заспокойся,— сказав він.— Я ж тебе не звинувачую. Просто обережніше їдь через оцю канаву.

Ел буркотів, обережно ведучи машину вниз і вгору, на інший бік:

— Ще почне вигадувати, ніби це я підшипника попалив.

Тепер мотор голосно деренчав. Ел від’їхав у тінь і вимкнув мотор.

Том відкинув капот і почав дивитися.

— Не можу навіть почати, доки не охолоне,— сказав він.

Сім’ї злізли з машин і скупчилися поряд.

Батько спитав:

— Що, так усе погано? — і присів навпочіпки.

Том обернувся до Ела:

— Підшипники колись міняв?

— Ні,— відповів Ел,— ніколи. Раніше я тільки піддон знімав.

— Ну, тре’ нам піддон зняти,— сказав Том,— дістати новий підшипник, обточити його, аби підходив сюди. Добрячий день пробабраємося. Доведеться назад повернутись, у Санта-Розу, там деталь пошукаємо. До Альбукерке десь сімдесят п’ять миль — о Ісусе, завтра ж неділя! Завтра нічо’ не дістанемо.

Сім’ї стояли мовчки. Руті близько підкралась і зазирнула у відчинений капот, сподіваючись побачити зламану деталь. Том тихо провадив:

— Завтра неділя. У понеділок купимо, а відремонтуємо не раніше ніж у вівторок. У нас інструментів нема, аби обточити. Що ж, труднація.

По них ковзнула тінь канюка, і всі задивилися на чорного птаха, який ширяв у височині.

— Що найбільше бентежить,— сказав батько,— це те, що ми без грошей опинимося, тож ніяк