Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 3, Кулик Степан"

«Кумедно. І чому люди завжди такі самовпевнені? Особливо здоровані. Невже їм усім здається, що, крім них, великих мужиків у світі більше немає? До речі, це стосується і мене. Хома постійно радив про це не забувати… Але про це іншим разом»

— Може, й щеня… — я відповів спокійно й голосно. — Зате бойового мастифа. А гавкає на мене хто? Старий облізлий кобиздох? І, до речі, фогт фон Рітц теж недавно погрожував мене в землю вбити до пояса. Де він тепер? Не бажаєш подивитись, о грізний лицарю, Що соромиться назвати своє ім’я?

Ще однієї зухвалості вистачило, щоб витягти бранденбургця за поріг. Але загалом вона подіяла абсолютно протилежно очікуваному. Здоров'як плеснув по стегнах розреготався.

— Задиристий півник. Схоже, ти й справді чогось вартий. Давай, підходь до світла, маркграф фон Айзенштайн. Будемо знайомитися. І якщо твоє ім'я мені нічого не говорить, то впевнений, що про лицаря Борна з Берліна, гербу Латна Длань на чорному полі ти точно чув.

«Щоб мені луснути! Ось як він прикинув, скільки мені років, якщо навіть обличчя не бачив? Та й обличчя у мене зараз, ще те… Тільки вік визначати»

Я не поспішав показуватися. Воно й зрозуміло. Свої й те, коли мене побачили, ледве стрималися, щоби за зброю не схопитися. Або дружно заволати: «Свят, свят, свят! Ізиди, сатано!» Пітьма середньовіччя не сприяє адекватному сприйняттю не тільки інакодумців, а й тих, хто навіть зовні не такий, як ти. І лицарство, незважаючи на дворянське коріння, широтою поглядів нічим не відрізняється від простолюдинів. Потягнемо ще паузу, всипаючи доріжку для спілкування ввічливістю та лестощами.

— Так, лицарю Борне, мені доводилося багато хвалебних і захоплених промов про тебе чути, — а подумки додав: «Оскільки читав Ландлема і навіть бачив усі фільми. Починаючи з «Ідентифікації». — А моя слава ще попереду. І, як знати, може, саме сьогодні вона народилася. Скажи: чи гідно лицарського діяння перемога, здобута у чесному поєдинку над Конрадом фон Рітцем?

Здоров'як помовчав трохи, зненацька захоплений таким питанням. Але все ж таки знайшовся і відповів.

— Без сумніву... Якби її не заплямив підлий напад на замок. Вночі, без попередження, через потаємний прохід. В цьому немає доблесті, маркграфе. Відповідно, і честі. Тож навряд чи після цього твоє ім'я почнуть оспівувати трубадури…

І тут мені на думку спала чудова думка: «Якщо комедійний герой не допоміг, може, варто звернутися до драми? Вірніше, рицарського роману...»

— Скажи, доблесний Борн із Берліна. А чи не доводилося тобі чути про лицаря, на гербі якого зображений вирваний з корінням дуб, а девіз його: «Desdichado», що по-іспанськи означає «Позбавлений спадщини»?

— Desdichado? — задумливо перепитав здоровань. — Так ось чому мені невідоме ім'я Айзенштайн. Воно, як і всі попередні, напевно, вигадане? Тоді багато стає зрозуміло.

— Що саме?

Мій тон міг бути і м'якшим, але важко відразу перейти від задиристості до смиреня. Втім, лицар Борн на це не відреагував. Здоров'як жив у своєму світі, не звертаючи уваги на зовнішні подразники.

— Нічний напад. Оскільки Позбавлений спадщини не має землі, а значить і грошей для найму великої компанії.

Тепер я здивувався.

— Чому ти вирішив, що в мене під рукою загін найманців?

— А ти заперечуєш це?

— Ні…

— Ще б пак… — хмикнув лицар. — Мені доводилося бувати в бою разом із Рудим Лисом. Востаннє, коли я про нього чув, Фрідріх командував ротою фон Шварцрегена.

— Це не розходиться з правдою, — для закріплення прогресу у укладання мирного пакту настав час пред'явити вірчі грамоти. Типу, скажи хто твій друг і таке інше… — Отто фон Шварцреген мій добрий приятель. А познайомилися ми з ним за подібних обставин.

Бранденбурзький лицар досить реготнув.

— Хочеш сказати, що ти й замок барона Шварцрегена вже захопив?

— Не зовсім. Обійшлося поєдинком… — я не став уточнювати, що лже-барон Отто фон Шварцреген у результаті нашої битви залишив світ живих, а я потоваришував із справжнім господарем замку Чорного Дощу. Коли вже пішов обмін знайомими, відволікатися на нюанси не варто. — Ти краще ось що скажи, славний лицарю Борн із Берліна — чи відомий тобі Завіша Чарний із Гарбова, герб Сулима?

Не знаю, чому саме це ім'я спливло в пам'яті, а не якийсь Ланселот чи Трістан Ізольдович. Мабуть тому, що пригоди завсідників круглого столу чужа історія. А цей польський лицар реально з хрестоносцями воював. І османами теж…

— Чув… — у голосі здорованя з'явилася повага. — Навіть мав честь схрестити з ним списи на турнірі у Кракові. Чудовий боєць. Двічі ми ламали списи, а за третім разом він таки зсадив мене з сідла.

Вгадав. Тепер треба розвивати успіх. Поки Борн не спитав, як і де ми із Завішею познайомилися.

— А історія Юранда зі Спихова та його дочки тобі відома?

Тепер лицар відповів не так швидко, а коли заговорив, у його голосі лунав сумнів.

— Так… Щось таке зброєносці говорили. Але скільки в цьому правди? Я не був знайомий з Ротгером, або з Готфритом і Денвельдом, які згадуються в тій історії з Юрандівною. Натомість, знаю багато інших храмовників. І всі вони гідні лицарі, які ніколи не бруднили честі Ордену.