Читати книгу - "Мій недолугий бос, Ксенія Стрілець"

За п’ять хвилин Коста з'являється з пляшкою віскі та двома склянками в руках, а слідом за ним йде Розалін, на таці якої, з відерця для льоду, видніється горлишко пляшки шампанського. Поруч з пляшкою, наче вартові, стоять два блискучі келихи на високих ніжках та піала з полуницею. 

Коста хлюпає янтарний напій в одну зі склянок і передає її Денису, а потім, вибачившись переді мною, запрошує чоловіка відійти в бік для розмови. Той погоджується, але на його обличчі немає ніяких емоцій, лише та випадкова посмішка, що промайнула декілька хвилин тому. І лише вона підтверджувала, що всередині нього все ще живе той Денис, поруч з яким я кайфувала всю минулу добу.

Коста щось каже, а той лише спокійно слухає його, час від часу відпиваючи зі склянки і вже не виказує тієї прихильності до італійця, що мала місце ще вчора.

Як не дивно, та я розумію Дениса, адже Коста використав його бізнес та час у своїх цілях. Він вміло маніпулював, тепер вже партнером, заради власних інтересів, а саме заради спілкування зі мною.

Він знав, що я відмовлюсь від чергового особистого запрошення, тому і вдався до подібних маніпуляцій з умовою, щодо моєї присутності на підписанні контракту.  Це розуміють, як Коста, так і Денис, а беручи до уваги зосереджений погляд останнього, він цьому, м'яко кажучи, не радий.

Одним махом випиваю повний келих шампанського і закриваю пальцями ніс, коли бульбашки починають  вириватись назовні, а потім наливаю другу порцію, ловлячи на собі незадоволений погляд Лідії. А що вона хотіла? Я стрес знімаю. 

Попереду на мене чекала розмова з Джакомо, наше спільне незручне прощання та від'їзд.

Денис міняється з Лідією місцями, залишаючи нас у першому класі, а сам рушає до бізнес-класу, де на нього чекає не дуже зручне місце, яке встигла забронювати бабуся в останню мить. З одного боку він повівся, як джентльмен, поступившись жінці кращим місцем та можливістю поговорити поки ми летимо додому, але з іншого, я не могла не помітити його відсторонений задумливий погляд.

Як можу, жену від себе здогадки, що насправді він намагається уникати спілкування зі мною. Чую ці настирливі дзвіночки в повітрі, що віщують наближення біди, коли він сухо звертається до мене, та вловлюю найменші деталі, що змушують нас почувати себе незручно в товаристві один одного. Наче то не ми вчора віддались почуттям, забувши про всі суперечки та відкинувши до біса сором, та наче не ми сьогодні милувались один одним, мовчазно освідчуючись один одному. 

Як вітром здуло ту ніжність, що була між нами ще зранку, до того, як ми почули голоси за будинком. І хоча я й досі відчуваю його пристрасні дотики, що пекучими відбитками викарбувались на моєму тілі, та я вже знаю, що цього більше ніколи не повториться. Відчуваю. Бачу в його погляді.

– Ти все ще злишся на мене? – привертає мою увагу Лідія і я не хоча виринаю зі своїх думок.

– Ти знала, що я познайомилась з італійцем, на прізвище Коста, ти знала приблизний вік, ти знала все те, що і я, бо я сама тобі розповіла, я писала тобі кожного дня, поки ти була на відпочинку, і ти жодного разу і словом не обмовилась щодо ймовірного родства, – видаю одразу те, що накипіло і що не давало мені спокою з тієї самої миті, як я дізналась правду.

– Ну, по-перше, це не телефонна розмова, а по-друге, я не знала, що це саме той Коста. Знаєш скільки людей з таким прізвищем живе в Італії? Це як у нас прізвище Шевченко зустрічається на кожному кроці, я хотіла впевнитись, що це саме він.

– Впевнилась? – посміхаюсь, згадуючи, як наче кобра готова до бою, вона кидалась на бідолашного італійця. 

– О, так! Впевнилась. Ти ж фотографію прислала перед від'їздом. Ну, точніше я думала, що то був твій від'їзд. Звідки ж я могла знати, що ти залишилась, – так само жартома відповідає, а на щоках з'являється ледь помітний рум’янець. – І чому ж ти залишилась? – змінює  тему на мою персону.

Не так швидко бабусю. 

– Про мене ми ще поговоримо. Якщо буде про що говорити. А зараз давай розповідай, звідки ти знаєш Джакомо Косту і як так вийшло, що він мій дідусь.

– Цікаво, тут шампанське подають? – вона визирає поверх крісла попереду, в пошуках стюардеси. – Щось мені підказує, що політ буде довгим, – дарма вона так старається, я знаю її, як облуплену і їй не вдасться відволікти мене цими акторськими замальовками. 

Від автора:

Вітаю вас, мої любі.

Я тут роблю коротенькі відео для цієї історії, щоб надихатись самій і показати вам, якими я бачу головних героїв. Запрошую і вас приєднатись до моєї сторінки в одній із соціальних мереж (або ж до всіх одразу). 

Tik Tok: kseniya.strilec

Instagram: kseniya_strilec

Facebook: Ксенія Стрілець

Ласкаво прошу і приємного перегляду!