Читати книгу - "Мій недолугий бос, Ксенія Стрілець"

Аделіна

Тиша розриває повітря, гірше ніж галас, що лунав лише десять хвилин тому. Лідія та синьйор Коста закінчили із взаємними звинуваченнями, варто було мені було з'явитись на горизонті і тепер намагаються вбити один одного поглядом, сидячи навпроти, за великим обіднім столом. Тим самим, за яким я вела розмови, з тоді ще чужими мені людьми, а наразі, як виявилось, моїми кровними родичами. 

Лідія ніколи не приховувала, від мами, що дідусь Степан не був її рідним батьком, але і про рідного вона розповідала не багато. “Помилка молодості”, так вона озивалась про біологічного батька своєї дитини, коли за нього заходила розмова. Коротко і ясно. І ось ця помилка сидить переді мною і доволі таки добре себе почуває, так само як і виглядає.

Що насправді сталося між ними, багато років тому, ніхто з них не каже. Якщо Косту ще можна зрозуміти, адже він, як джентльмен, і не дозволить собі погано відгукуватись про жінку, а тим паче після того, як дізнався, що має від неї дочку та ще одну внучку на додачу, а от щодо мовчання Лідії, я здивована. Вона так відчайдушно щось казала чоловіку, коли думала, що її ніхто не чує, а зараз мовчить, наче води в рот набрала, що дуже на неї не схоже. 

Дід Степан був моїм єдиним дідусем, якого я дуже любила, іншого я ніколи не знала і не хотіла, тому насправді, я не знаю, що маю відчувати з появою в моєму житті Джакомо Кости і його новим статусом. Все що наповнює мене зараз – це цікавість, а саме, як ці двоє примудрились зачати мою маму та розбігтися в різні куточки світу, не згадуючи один про одного понад сорок років.

Беручи до уваги, з якою ніжністю він ставиться до Беатріс та Доменіки, не схоже, що він відмовився від маленької дитини, навіть бувши в молодому віці.

Все це мені ще доведеться дізнатись від Лідії, якщо я звісно зможу витягнути з неї бодай слово. Або доведеться чекати новин від мами, бо кому кому, а от їй ще доведеться дізнатись про наявність біологічного батька італійця, зведеної сестри та двох племінниць.

Тепер тато перестане з неї сміятись, через її любов до італійських пісень, які часто лунають в нашому будинку, коли мама порається на кухні. Він ніжно називав її таємничою італійкою, а тепер вона стала нею насправді. Як же мені його шкода. Те що він вважав своїм найкращим жартом, а жарти це точно не його коник, виявилось правдою.

Є й один великий жирний плюс в цій ситуації, як мінімум, тепер я знаю, що Коста не старий збоченець, який намагався мене закадрити. 

Працівниця з кухні, здається Розалін,  приносить нам напої, розставляючи їх на столі, а я наче загіпнозована стежу за пересуванням склянок, намагаючись розставити все по своїх місцях у власній голові. 

Багато з того, що не давало мені спокою ще вчора, сьогодні стає зрозумілим, наприклад, збентеження Кости при нашій першій зустрічі в аеропорту. На стільки, на скільки я не схожа на своїх батьків, я є майже точною копією своєї бабусі, а точніше її молодої версією років двадцяти.  В ту мить він зблід, наче привида побачив. Саме тоді він впізнав у мені Лідію.

Він лагідно посміхався, коли ми зустрічались поглядами, пересів до автівки Дениса і заводив жваві бесіди під час поїздок між об'єктами. Запрошення приєднатись до нього в ресторані, тепер не виглядає таким вже і диким, так само як і всі ті розмови про родину, які він, наче, між іншим, заводив, намагаючись дізнатись про мене, як найбільше. 

А ще те прохання вибрати подарунки для внучок. Хто ж тоді знав, що одна з тих внучок я. Підвіска, яку він мені подарував того дня, й досі лежить на дні шухляди мого комода, бо я так і не наважилась її одягнути бодай раз. Тоді вона здавалась мені чимось не правильним, постидним, тим, що варто було приховувати від інших і нікому про це не розповідати. Зараз же, вона стала символом турботи та уваги дідуся до своєї внучки.

Та і саме запрошення до Риму через Дениса, з оплатою всіх витрат, що спочатку здавалося дивним та підозрілим, тепер стає зрозумілим. Адже в день нашого з ним дитячого шопінгу, я неодноразово відповідала відмовою на його пропозицію завітати до Риму. 

І поки я підозрювала його у нездоровому збоченні, стосовно моєї персони, він шукав можливість знову зустрітись зі своєю онукою, тобто зі мною.

– Ти міг спочатку поговорити зі мною, перш ніж влаштовувати мелодраматичний детектив, – каже з докором Лідія, додаючи життя тиші й погляди всіх присутніх спрямовуються до неї.

– Я боявся, що ти заборониш їй бачитись зі мною.

– А вона схожа на ту, кому можна щось заборонити? – підіймає брову і дивиться в мій бік. 

– Пройшло сорок чотири роки, Лідіє, а я тільки зараз дізнався, що в мене є донька і онука, я не збирався втрачати таку можливість познайомитись з нею по ближче. С тобою я б поговорив пізніше. Ти мовчала сорок років  тож в порівнянні з цим, два тижні це дрібниці

Спостерігати за ними цікаво, але те, що вони ігнорують мою присутність і говорять про мене так, наче я не сиджу з ними  за одним столом, напружує. Їх слова ріжуть слух, таке ставлення викликає неприємні відчуття.

– Господи, – бахкаю рукою по столу і їх погляди спрямовуються на мене. – Знайшли про що сперечатись. Я взагалі думала, що Ви до мене залицяєтесь, – кажу до Кости й починаю сміятись. Голосно. Істерично. Незвично для самої себе.

Лише коли істерика мене відпускає, я помічаю здивоване обличчя Лідії та переляканий погляд італійця. Чоловік відкриває рот з наміром щось сказати, але жодного слова з нього так і не вилітає.

– Мені треба випити чогось міцнішого, – відсовую від себе склянку з соком і встаю з-за столу.

– Я зараз принесу, – підводиться мій новий дідусь, намагаючись втекти.

– Якщо що, то я пожартувала, – кажу тихенько, трохи нахилившись до нього. Кладу руку йому на плече і відчуваю, як розслаблено опускаються його плечі, а сам він видихає з полегшенням. Коста стискає мою руку у відповідь, а я помічаю легку посмішку Дениса, бо він як і я, знає що це не жарт.