Читати книгу - "Селище, Міхал Шмеляк"

– Що завгодно. Сокиру? Течку? Сумку?

– Ні. Хіба, ні.

– Однозначно?

– Було темно, – відповів він, махнувши рукою, наливаючи самогон у синій кухоль. – А зараз йди. Я хочу спокійно поїсти.

Я кивнув і піднявся до Пшемека. Постукав у його кімнату й почув коротке: "Залазь". Приятель лежав на ліжку і читав "Штандар млодих". Побачивши мене, він відклав газету й сів прямо.

– Той старий козел розповів тобі щось цікаве?

– Так ти підслуховував, – сказав я з усмішкою.

– О, звичайно. — Він теж усміхнувся. – Нехай тебе це не турбує, я маю на увазі того Анджейка. Це був він.

– Звідки така впевненість?

– Побачиш, вранці нових жертв не буде. Спам'ятаєш мої слова.

– Якщо ти правий, це, напевно, буде один із найкращих ранків у моєму житті.

– А як ти почуваєшся… ну, розумієш, після втрати Аліції? — запитав він, опускаючи очі й відвертаючи голову, ніби йому було ніяково від сказаного.

Це мене вразило, тому що ми ніколи не говорили про такі речі, як почуття, єдиною темою наших зустрічей у сараї старого Брися були питання, які цікавили молодих хлопців: музика, спорт і дівчата, але ніхто не признавався в чомусь на кшталт кохання, мабуть це слово жодного разу не прозвучало. Було очевидно, що ми з Аліцією закохані одне в одного, але навіщо про це балакати, чи не так?

– Хуйово, – відповів я коротко, але чесно. – Скажу тобі, мабуть, повністю це до мене ще не дійшло,  занадто великий струс. Колись я читав, що тільки після похорону людину охоплюють емоції, коли вона відчує брак іншої людини.

–  Ну, може й так, – сказав Пшемек, розслабившись, мабуть, він боявся цього питання більше, ніж я. – Якщо щось, кажи прямо. Я мало знаю про стосунки, але про могильну атмосферу вдома - аж занадто.

– А не можна щось зробити з твоїм батьком?

Приятель знизав плечима та знову відвів погляд. Казік пив, якби хотів залитися горілкою, а працювати не бажав. Колись він працював на шахті, стався нещасний випадок, який пошкодив йому хребет і зробив його непрацездатним, тому він отримав велику пенсію і сидів вдома, ставлячись до пияцтва як до єдиного вартого уваги заняття. По хаті теж нічого не робив, бо йому не можна було нічого ні піднімати, ні навіть нахилятися.

– Чому ти питав батька, чи Анджеєк щось ніс вночі? – Пшемек змінив тему, що я сприйняв із вдячністю.

– Він прийшов до будинку Клімкевичів, щоб позбутися Аліції, бо вона могла щось знати, але він також шукав щоденник Анулі. Нам здається, що тут міг бути ключ до ідентифікації вбивці.

– Охохо, ідентифікації! – Він прицмокнув губами з визнанням. – Говориш, як сам лейтенант Боревич.

– Не треба. – Я махнув рукою, але коментар мені сподобався.

– Ви так думаєте, тобто ти з Янеком?

– Так. Він знайшов щоденник Івонки, ми віддали його Аліції, думали, що, може, вона зрозуміє, що там написано, але після її вбивства він зник.

– А в Анджейка його не було?

– Ні, Янек його ретельно обшукав.

– То що він міг із ним зробити? – запитав Пшемек. – Спалив?

– Я б саме так і зробив.

– Будь-хто зробив би це, щоб замести сліди. Що ж, цей щоденник нам більше не потрібен, те, що сталося, не повернеш.

– Якщо ми повісили не ту людину, станеться щось таке, чого ми не зможемо повернути назад, – сказав я, масуючи скроні, тому що, незважаючи на сон, у мене боліла голова і знову хотілося спати.

– Це вірно.

– Ось чому я хотів переконатися, що Анджеєк винний, як ясна холера, розумієш?

– Він був винен, Міхале, він був винний, як ясна холера.

Раптом унизу грюкнули двері, і я почув, як хтось крикнув у бік кухні, що Антчак повернувся з військом. Ми з Пшемеком одразу підвелися, але я відчув клубок у горлі від страху. Почував себе як перед візитом до стоматолога, коли чуєш виклик і треба переступити поріг кабінету. Раптом перестають боліти зуби, і ви почуваєтеся настільки добре, що можете скасувати візит, бо знаєте, що він почнеться зараз і буде неприємним.

РОЗДІЛ 30

Паскудна зима

Рік 2023

– То була насправді паскудна зима, – сказав Ян Ришь, штовхаючи в бік двох поліцейських тарілку з пончиками.

– Ви нас тут відгодуєте. – Комісар Кшиштоф Подима, однак, не відмовився від пончика, він схопив його з великим ентузіазмом і вкусив коричневу шкірку, вперше опередивши свого повнішого колегу.

– Отже, порятунок все-таки прибув, – сказав підкомісар Лукаш Сукєнник, також кусаючи пончик, але з виразом обличчя, що показувало, що він робив це з ввічливості, а не з бажання їсти.

– Так, прибув. Правда, це було не те, чого всі очікували, тобто поліцейські патрульні машини, вантажівки з військами і, можливо, якась там амфібія, і вже напевно вертоліт, лише два солдати на лижах. Проте цього вистачило, щоб покращити настрої у селищі.

– Чому так скромно і чому не міліція? – спитав Подима.

– Як я вже казав, це була дуже паскудна зима. Якби той сніг випав і розтанув, то могла б бути повінь, і обов’язково локальні підтоплення. Проте нічого не розтануло, тільки мороз, сильний, сірчаний і який довго тримається. І все ще кожні кілька днів падав сніг, тому те, що було очищено від снігу, знову засипало. Тому ми говоримо про зиму століття, бо потеплішало лише наприкінці лютого. Розумієте? Два місяці температури навіть до мінус тридцяти градусів. Сніг з колій прибирали танками, бо іншого шляху не було. Замерзлі ріки загрожували мостам, військо підірвало лід на Віслі та Одері, а ймовірно, на інших річках. Саме цієї зими у варшавській Ротонді стався трагічний вибух, у результаті якого загинуло сорок дев’ять людей, частково причиною цієї катастрофи стали мороз і сніг. П'ятнадцяте лютого тисяча дев'ятсот сімдесят дев'ятого року. Пам’ятаю добре, бо я був у Варшаві. Це була Народна Польща, країна, яка мусила героїчно поратися з таким викликом, не вдаючись до допомоги іноземних, капіталістичних держав. І звісно, ​​вона не могла впоратися. Знаєте, як тоді говорили?

– Ні, – відповів Сукєнник, починаючи другий пончик без найменших докорів сумління.

– Нам не треба Бундесвер, мінус п'ять уже бар'єр. Це стосувалося поширеної в той час думки, що американці сидять на військових базах у Федеративній Республіці Німеччина, щоб атакувати нас разом з німецьким Бундесвером. Сьогодні, мабуть, було б краще, у нас багато важкої техніки, Інтернет, супутникове з’єднання,