Читати книгу - "Селище, Міхал Шмеляк"

Будинок Пшемека був яскравим прикладом того, що якщо хтось ставить горілку понад усе і робить її основною віссю свого життя, то не дуже турбується про свій зовнішній вигляд, особливо про охайність навколо. Паркан похилений і неповний, бо частина штахетників прогнила і відвалилася. Легенький сніг, що лежав навколо, настільки контрастував з непобіленими стінами, що мав залишитися там назавжди, бо лише покращував вигляд занедбаного будинку.

Я сильно постукав у двері і через деякий час почув за ними шум, потім заскрипіли петлі, і у дверях став Пшемек.

– Привіт, – швидко сказав я. — Твій батько вдома?

– А де ж він має бути? – трохи нервуючи, відповів Пшемек. – А чого ти хочеш?

– Мені потрібно з ним поговорити.

– Заходь. – Він звільнив мені місце, повернувшись у зал. – Він встав і тільки починає вечеряти, тому вже випив першу пляшку. Ти прийшов в ідеальний час. Через годину не було б ні з ким говорити, ні про що говорити.

У дому пахло вареною капустою та мильною водою. Батько Пшемека сидів за кухонним столом, їв бігос і пив самогон зі старого німецького кухля, синього й прикрашеного чорним орлом. У кутку мати Пшемека щось люто прала у великому тазику, коли вона побачила мене, випросталася, схопилася за спину, витерла руки рушником, який тримала на плечі, як професійний бармен, рукави сірої блузки. були підтягнуті до ліктів, відкриваючи її міцні передпліччя. Насправді вона, мабуть, була єдина, хто працював у тому будинку.

– Привіт, Міхале, хочеш щось з’їсти? – запитала вона з усмішкою.

– Сідай, – хрипко сказав Казік.

– Я тільки що їв вдома, мама не відпускала мене без обіду, – відповів я.

– Поставте йому бігос, – наказав господар. – Дай мені кухоль і давай вип’ємо. Пшемек, хочеш?

- Ні. – категорично відмовився син. Я знав, що він не пив ні вдома, ні біля батька, йому це було огидно, навіть, можливо, навіть ненавидів.

– Ні, – відповів Казік. – Вмовляти не стану. Тоді йдіть до біса.

– Я, властиве, до пана. – Я зняв куртку і шапку й повісив їх на цвях, увіткнутий у дверну коробку біля вхідних дверей.

– До мене? – здивувався він. – Давай, сідай.

Я сів навпроти, але відмахнувся і від бігосу, і від самогону.

– Я б волів приватно, бо це така справа… ну…

Ніби я віддав наказ, Пшемек, не кажучи жодного слова, пішов до іншої кімнати, а його мати, все ще витираючи руки об потертий рушник, піднялася нагору, важко тупцяючи по дерев’яних сходах.

– Чого ти хочеш? – запитав він, зачерпуючи бігос ложкою.

– Ви казали, нібито бачили Анджейка тієї ночі, – сказав я, вирішивши, що немає сенсу ходити навкруги.

– Ну, бачив.

– І це точно був він?

– Слухай. – Він поклав ложку назад на тарілку. – Мені теж недобре, тому що вбивати когось не весело. Мені важко різати коропа на Різдво, я просто такий. Цей хлопець застряг у моїй голові, як пекло, він не хоче йти. Я так думаю і думаю, чи правильно ми вчинили. А ти як вважаєш?

– Мабуть, добре.

– Я теж так думаю. – Він повільно кивнув. – Проте в людей є неспокій. І так повинно бути, я вважаю. Але я б хотів, щоб усі ці комісари заїхали сюди і сказали нам, він це чи не він. Тільки тоді людина спала б спокійно.

– А якщо це не він? – запитав я. – Ось чому я питаю, чи ви його бачили.

– Я, чесно кажучи, не знаю, кого я бачив, – відповів він, беручи в руку кухоль з самогоном. – Скажу тобі так, Міхале, що спочатку мені здалося, що я побачив тебе. Те, що в тебе зговір, я від молодого знав, але Стах не дозволив би тобі ночувати, а чоловікові хочеться, це видно. Я подумав, що ти якось виліз з вікна й нишком пробирався до себе до халупи.

– Я був тоді вдома.

- Знаю. – Він зробив великий ковток із кухлю й витер рота. – Пшемек сказав мені, що ти був у неї, і пішов, але мені здалося, що це ти. Але, як я тобі казав, я здурів, бо була темрява, знаєш, ніч, хоч і сніг.

– Чи міг то бути Анджеєк?

– Міг, – спокійно відповів він. – Коли Пшемек розповів мені про нього, мені здалося, що це міг бути і він.

Я відвів погляд від цього багрового, вкритого щетиною обличчя, з губами, які вже блищали і злегка кривилися від випитого алкоголю. Батько Пшемека не знав, кого він бачив, я був у цьому впевнений. У своєму з’їденому самогоном розумі він помітив постать біля дому Клімкевичів, і якась остання думка, яка зуміла втекти від хвилі алкоголю, що блукала в тій порожній голові, підсунула йому мене, бо хто ще інший міг крадькома вночі крутитися біля їхнього будинку, як не хлопець Аліції? Коли Пшемек, завдяки мені, підкинув йому Анджейка як потенційного злочинця, цей персонаж відразу перевтілився у водія автобусу, бо хто, як не він, таємно нишпорив біля будинку своїх жертв.

Тепер у нього виникли сумніви не тому, що він протверезів, і його мозок почав нормально працювати, а він увійшов у найкращий стан для алкоголіка, коли той випиває першу порцію щоденної отрути з похмілля. О, так, потім починається життя, все повертається на круги своя; істоти, які п’ють, набувають людських форм, духу та розуму та майже нагадують нормальну людину, але ненадовго, тому що після кількох чарок їхня маска спадає, і вони стоять перед світом знову у власній природній, зіпсованій формі. Вони починають кричати на своїх дітей, бити своїх жінок і володіти світом, навіть не підозрюючи, що вони лише екскременти цієї цивілізації, і як будь-яке інше лайно, вони заслуговують щонайбільше того, щоб їх змили прямо у вигрібну яму.

– А він щось ніс? – запитав я, раптом сподіваючись, що Казік подумає ще кілька хвилин і знайде шлях до того спогаду минулої ночі.

– Але що? – батько Пшемека поставив чашку і зморщив