Читати книгу - "1795, Ніклас Натт-о-Даг"

— У такому стані від неї мало користі.

— То, може, варто подбати, щоб стан дівчини покращився?

Булін, приховуючи розчарування, переводить розмову на веселіший лад:

— Ну що ж, поживемо — побачимо. Невдовзі братство збереться знову, і в тебе ще ніколи не було стільки прибічників. А поки справа вирішуватиметься, тобі ж зовсім непогано тут живеться, чи не так?

Булін і собі доливає вина та підносить келих:

— Не журися, Тюко! Якщо я не помиляюся в розрахунках, мій голос може виявитися вирішальним.

4.

Кардель лежить на своєму бамбетлі. Раптова судома вигинає спину дугою, закидає голову і п’яти назад, зводить усе тіло. Тріщать суглоби і дошки його ложа. За якусь хвилину все минається, Кардель віддихується і пробує знову заснути. Кремезне тіло вертиться, мов печеня на рожні, та, як завжди, затихає лише в одній позі: по-дитячому скрутившись калачиком, притиснувши куксу до грудей. Пальт провалюється у глибокий сон, що приносить із собою гарячкове марення. Зринають сцени минулих невдач, Карделя зусібіч обступають небіжчики, ще й так, що важко дихнути.

Мікелю ввижаються води Свенксунду, палуба корабля «Інґеборґ», приреченого на загибель. Сліпе російське ядро потрапляє у слабке місце корабельного корпусу. Високі хвилі, удар, пожежа, артилерійський льох, що будь-якої миті може вибухнути. Від удару ядра на палубі розвертаю­ться гарматні лафети. Поранені матроси перекочуються по дошках, зафарбовуючи деревину кров’ю. Замість мужніх басів крізь шторм пробиваються надривні фальцети. Врешті ненаситне море заглушує цей ґвалт, Кардель опиняється у хвилях сам, захльоснутий петлею якірного ланцюга. Із його вільної руки вислизає комір Югана Єльма, і не стає ще одного друга. У прозорій воді зблискують і швидко занурюються у глибину начищені ґудзики мундира та білки широко розплющених очей Югана, назавжди закарбовуючись у пам’яті Карделя…

Після довгих годин у воді напівпритомного Мікеля нарешті рятують, але навіть міцні руки матросів не в змозі визволити його з ланцюга. Шукають найгострішого ножа й по черзі тягнуть соломинки. Спершу Мікель нічого не відчуває, кінцівки давно вже втратили чутливість. Біль приходить пізніше — і вже назавжди.

Далі йому мариться, як чобіт грузне в намулі озера Фатбурен, під ногами зникає дно. Кардель витягує з води спухлий труп, когось обіймає і на п’яну голову щось обіцяє…

Сесіл Вінґе всміхається Карделеві крізь кіптяву лойових каганців у шинку «Гамбург», обертається і прочиняє двері, але за ними не Постместрабакен, а чорна прірва. Наступної миті Мікель опиняється коло могили Вінґе серед тих небагатьох, хто прийшов на похорон.

Зігнувшись, Мікель біжить коридорами Горнсберґет. Червоний півень скаженіє і пожирає нещасних дітей, що марно благають про порятунок. Кардель несе на руках малюків Анни Стіни, аж раптом у запамороченні губить їх. Забиває до смерті й топить Еріка Тре-Русура…

Зусібіч його обступають мертві — спалені і втоплені, об’єднані люттю і заздрістю, адже в Карделя досі є те, чого їх позбавили. Де справедливість?

Кардель починає задихатися і прокидається від того, що падає з бамбетля на підлогу. В очах спалахують іскри від болю в куксі. На мить відкриваються ворота пекла, але на той бік встигає потрапити лише ліва рука, де з неї відразу ж роблять печеню. Ще ніколи рука так не боліла, як цієї ночі,— каже він собі щоранку і навмисно товче куксою об стіну, щоби перебити фантомний біль справжнім, і проклинає нового сусіда, коли той спересердя починає гамселити у відповідь.

Ніч. Вогник лойового каганця колишеться й окреслює ­чиєсь обличчя, у шибку стукає дощ. Над аркушами у шкіряній теці із золотим тисненням сидить зігнутий Еміль Вінґе. Кардель упізнає теку — це свідчення Тре-Русура, знайдені в кімнаті Тюко Сетона. Мікель, мабуть, видав себе уривчастим диханням, бо Еміль підходить і витирає його чоло, вливає воду крізь стиснуті зуби і намацує пульс на зап’ясті. Карделю нічого на це відповісти.

— Я ж казав тобі промити рану! — докоряє Еміль.

Мікель не може вимовити жодного слова — щелепу так заклинило, аж зуби скрегочуть.

— У тебе правець. Я викликав лікарів, але вони нічого не змогли вдіяти. Ліків від правця немає, ртуть не допомагає. Твоє тіло або самостійно здолає недугу, або ж ні. Я навідуватимусь, коли зможу, доки ситуація не проясниться.

Пальт здається і знову провалюється в морок.

Кардель прокидається, Вінґе знову читає, цього разу щось інше. Пожмаканий лист. Свідомість занадто крихка, щоби за неї вхопитися.

Мікель знову падає у прірву.

Прокинувшись наступного разу, Кардель принаймні може розтулити рота. Спазми послабшали, і йому навіть вдається трохи порухатися — перевернутися на інший бік і підняти залежану спину. Пальт вдячний вже за те, що може змінити позу. Ввечері приходить Вінґе і миє Карделя, як немовля. Дні сплітаються воєдино, світло й тіні змінюються, як у калейдоскопі. Коли вдається, Кардель із Вінґе обмінюються короткими фразами. Якось, коли Мікелю вже достає сили сісти, Вінґе пхає йому під ніс довгастий згорток, потім розкручує грубу тканину на підлозі коло ліжка й обома руками піднімає схований у ній предмет. Загострений з одного боку металевий брусок поцяткований ум’ятинами від ударів молотка.

— Жане-Мішелю, як гадаєш, що це?

Кардель простягає руку, і після короткого вагання Вінґе кладе незрозумілий предмет йому на долоню. Мікель усвідомлює, наскільки ще знесилений, коли брусок виявляється набагато важчим, ніж йому здавалося. Предмет завдовжки майже у два лікті. Кардель зважує його в руці, намагаючись знайти точку рівноваги.

— Усе очевидно.

— То що скажеш?

— Це заготовка для меча. Її ще треба викувати, загартувати, відполірувати до блиску й віднести до гравіювальника, щоби той наніс на нього королівську монограму. А тоді до ливарника, щоби вилив руків’я зі світлої латуні. Після того подібні мечі видають новоспеченим офіцерам кавалерії, щоби ті почепили їх собі до пояса заради впевненості та самоповаги. Може колись, з нагоди, хтось і помахає ним у бік небезпеки, поки рядові солдати братимуть ворога у багнети.

Вінґе задоволено киває.

— Військова колегія повинна мати списки членів цехів, яким доручають усі ковальські роботи.

— Ти про що?

— Друге тіло, яке ми прозвали Юдою, належало учневі коваля. Одяг просякнутий вугільним димом, права рука мозолиста, загрубіла та більш м’язиста за ліву. Тильна частина рук бліда, бо була захищена від сонця рукавицями, а плечі червоні з білими смужками від поворозок фартуха. Гадаю, він наштрикнувся на свій власний виріб.

— Сам?

— Це лише моя версія. А потім хтось дбайливий його переклав в інше місце.

— Що я маю робити?

— Ті чоловіки, які вломилися сюди влітку, навряд чи збиралися тебе пограбувати. У них були якісь інші причини. Чи міг би ти довідатися про цю справу трохи більше, коли одужаєш?

— Евменіди? Сетон повернув собі їхню прихильність?

— Гадаю, що так. Але не забігаймо наперед.

— Здається, у тебе повно здогадок, про які ти чомусь не розповідаєш.

— Дозволь спершу поставити одне запитання. Уявімо, що в анатомічному залі того вечора стояло дзеркало. Якби Сетон побачив своє відображення в тому стані, що ти описав, як гадаєш, йому би сподобалося побачене?