Читати книгу - "1795, Ніклас Натт-о-Даг"

Вінґе сам собі киває і покусує ніготь.

— Отже, на мою думку, Ісус та Юда — творіння Сетона. Ці божевільні ролі були вигадані для Евменідів і для самого Тюко, це було щось на кшталт вистави. Логіка підказує, що Сетон таким чином просить про помилування. Це найкращий шанс не лише позбутися нас, а й повернути собі звичний спосіб життя. Замах на твоє життя був замовним, роздобути твою адресу не так уже і ­складно.

— Ну а ти? Адже я тому й чатував на твоїх сходах, але ж ніхто не прийшов.

— Я пов’язаний з управлінням поліції, моя смерть поставила би незручні питання. До речі, ось твоє жалування. Я домовився в управлінні, щоби додали стільки, скільки тобі платять у сепарат-варті і попросили в них компенсації.

Вінґе саме збирається покласти полотняний гаманець на стіл, але зупиняється й піднімає звідти аркуш, списаний рядами імен і зрошений кров’ю.

— Бачу, ти теж не квапишся розкривати всі таємниці. Що це таке?

Кардель пробує випростатися, але зі стогоном здається.

— Та дівчина, Анна Стіна… Минулої весни їй доручили пробратися таємним ходом до Прядильного дому, щоби зустрітися з пані Руденшельд, яку саме там утримували протягом кількох днів. Анна Стіна мала винести звідти ось цього листа з іменами усіх тих ґуставіанців, яких Руденшельд завербувала для справи Армфельта — повстання проти Ройтергольма та регентського правління. Учасники змови не знають імен один одного, що стало на заваді здійсненню їхніх намірів. Головний наглядач Прядильного дому Петтерссон забрав листа в Анни Стіни як заклад, не усвідомлюючи цінності документу. Лист так і пролежав у нього весь цей час, поки всі зацікавлені сторони марно розшукували дівчину.

Еміль Вінґе блідне й обережно кладе листа назад на стіл, наче гадюку, у якої з пащі капає отрута.

— О Боже!..

Кардель крекче, погоджуючись.

— Жане-Мішелю, як у тебе справи з політикою?

— Я достатньо обізнаний і не надаю переваги вчорашнім деспотам замість сьогоднішніх, доки ретельно все не зважу.

— Тобто ти нічого не робитимеш?

— Цей лист коштує життя Анни Стіни і багатьох інших. Та її досі не знайдено. Папірець залишиться в мене.

— Заради всемогутнього Бога, пильнуй його.

5.

Еміль Вінґе заглиблюється в Седермальм і потрапляє на околиці, про які раніше чув тільки з розповідей. Після розвідних мостів минає церкву, біля якої покоїться прах його брата, й опиняється серед горбів, увінчаних вітряними млинами, що голосно торохтять на вітрі. Видряпавшись на гору, Еміль трохи зігрівається. По той бік горба починаються злидні. Серед дерев’яних халуп, які в інших крях негайно знесли би через ризик пожежі, височіє одна-­єдина кам’яниця. Деінде стирчать мануфактури, даючи про себе знати запахами і звуками; у носі щипає від тютюнового пилу і фарб у великих чанах; розносяться крики і лайка наглядачів, а у відповідь — скиглення і виправдовування робітників. Колишні покої заможних маєтків тепер заставлені самопрядками і столярними верстатами.

Задуває вітер, й Еміль зупиняється як укопаний. У животі все перевертається, Вінґе затуляє носа і хапає повітря ротом, зігнувшись у дві погибелі від смороду, із яким не зрівняється навіть Флюґметет. У просвітку між двома домами, наче зелена галявина серед тутешніх нетрів, видніється озеро з болотистими берегами. Масна плівка на поверхні виграє чудернацькими кольорами. Цікавість і бажання побачити на власні очі це оповите легендами місце всуперед здоровому глузду веде Еміля до озера. Це Фатбурен. Його води — густа смолиста каша, замішана на покидьках. На берегах пороблені чотирикутні загати, щоби золотарям було зручніше спорожнювати їхні бочки. Судячи з того, що загати вже поросли високою травою, ними більше ніхто не користується. На відстані кількох ліктів у воді плаває голова вола — одне око, геть обсаджене мухами, байдуже дивиться на Еміля. Раптом якась підводна течія перевертає тушу догори дриґом, здіймаючи хвилю. Мимоволі здається, що позаду неї зачаївся хтось набагато страшніший.

Еміль пригадує, що із цього місця все й почалося, саме воно породило того Карделя, яким він є зараз. Вінґе розвертається і швидко крокує геть, хай навіть довшим шляхом, тільки б якнайдалі від цих берегів.

Далі доводиться питати дорогу, та місцеві лише невиразно махають руками — мовляв, кудись туди. У пригоді стає ніс, який нарешті можна не затуляти. Пахне вугіллям, Еміль розвертається і рушає слідом за цим запахом. За дамбою стоїть простора відкрита кузня, вогонь, закутий у горні, ніби чекає нагоди вислизнути і помститися. Еміль кладе руку на хвіртку, а коваль залишає свої міхи і наближається до нього.

— Шукаєте роботу? Чесно кажучи, ви занадто хирлявий. Хоча я не дуже перебірливий.

Слова сказані напівжартома. Коваль бризкає в обличчя водою з бочки, витирає чорне від сажі чоло рукавом, обтрушує долоні і запрошує Вінґе присісти на колоду. Для Еміля це вже не перший такий візит; якби не список довірених ковалів Військової колегії, то вже давно би збився з ліку. Зав’язується розмова, говіркий коваль заводить тієї самої, що й усі інші:

— Що за часи пішли, все через клятий Свенсксунд. Я б, звісно, не побажав нам російського царя, але якби битва під Свенсксундом завершилася внічию, ми би ще довго воювали. Пам’ятаю вісімдесят восьмий і вісімдесят дев’ятий, тоді робота кипіла і вдень, і вночі. Кожного піхотинця треба було озброїти шпагою, багнетом, абордажною шаблею ще й тесаком. Ми ходили по замовлення до Єрнвоґена, як по святу воду, і кожен коваль правив за роботу скільки хотів, ніхто не торгувався. Цехи влаштовували бали, ми одягалися, як справжні пани,— у нові костюми та взуття зі срібними пряжками. А що зараз? Стою коло горна брудний і закіптюжений у лахмітті та шкіряному фартусі. А вдома дві доньки на виданні без ­приданого, хто їх ­візьме? Ото хіба хтось попадеться в їхні пастки й зробить їм по дитині, то, може, не залишаться в дівках.

Коваль плює на землю.

— Війна веде нас уперед. Ніщо так не загострює людський розум, як думка про те, що десь на кордоні чигає ворог, готовий встромити меча у спину, закувати в кайдани синів і збезчестити дружин і дочок.

Вінґе запалює люльку тріскою і дозволяє ковалеві виговоритися.

— Тільки погляньте, на що перетворилося Місто-між-мостами? Щойно його вичистили від засилля волоцюг і жебраків, як внадилися нові, ще зухваліші. Війна би таких швидко приструнила: кращі би повернулися додому, а гірші нарешті дали би нам спокій. Кожне покоління треба просіювати, щоби відбирати живучіших. Що менше повертається з поля бою, то легше їх прогодувати, та і трофеї стають у пригоді. Лише кров спроможна змащувати коліщата суспільства. Всі про це знають, та мало хто каже правду. Вже й голод не за горами, цей жорстокий брат миру…

Коваль сумно зітхає.

— Кажуть, що покійний король розпочав війну хитро й підступно, щоби звинуватити у всьому росіян. Ну і що з того? Мало хто нині шанує короля Ґустава, лише ми, ковалі, згадуємо його із вдячністю.

Вінґе витягає зі згортка заготовку меча і простягає ковалю. Той, як справжній знавець справи, береться уважно розглядати предмет.

— Чудове підтвердження моїх слів. Якихось сто років тому з такої зброї було би мало толку. Обом сторонам довелося би брати перерви у битвах, аби вирівняти і загострити леза. А тепер завдяки міхам ми роздмухуємо жар до такої температури, що самому сатані стало би гаряче. Так