Читати книгу - "Річки Лондона"

«Трагічна Комедія, або Комічна Трагедія про Панча та Джуді, почуту у 1827 році Джоном Пейном Колліером від Джованні Піччіні». Знайти її було не важко, якщо знати, що треба шукати саме її. Після вистави ми з Леслі показали «професорові» наші посвідчення, і він був ласкавий дати нам роздрук сценарію. Ми взяли його й пішли до «Раундхауса», що на розі Нью-Роуд і Ґарік-Сріт, а там усілися читати, замовивши собі подвійні порції горілки.

— Це не може бути збігом, — сказав я.

— Ти серйозно? — спитала Леслі. — Щось користується реальними людьми для виконання дурної лялькової вистави?

— Твоєму начальникові це не сподобається, — сказав я.

— Тому я не стану йому про це розповідати, — сказала Леслі. — Нехай твій начальник розповість моєму начальникові, що на його ділянці забиває людей привид клятого Містера Панча.

— Ти вважаєш, що то привид? — спитав я.

— Звідки мені знати? — сказала вона. — Це ваша справа, чарівні копи.

У Фоллі є три бібліотеки: про першу я тоді ще не знав, друга присвячена магії, в ній зберігаються трактати про закляття, форми та алхімію (всі вони написані латиною, яка для мене була ще тарабарщиною), а третя бібліотека була загальна й знаходилася на другому поверсі, біля читальної кімнати. Розподіл роботи був очевидний від самого початку: Найтінґейл перевіряв магічну бібліотеку, а я взявся за книги, що були написані англійською мовою.

Загальна бібліотека була панельована такою кількістю червоної деревини, що її вистачило б на цілий амазонський ліс. На одній зі стін стелажі сягали стелі, і до найвищих полиць треба було лізти по драбині, яка пересувалася вздовж блискучих латунних рейок. Рядок красивих шаф містив картотеку, яка була найбільшим наближенням до програми пошуку, яку мала ця бібліотека. Відкривши шухляди, я відчув запах старого картону та плісняви, і мене втішило, що Моллі прибиралася не настільки ретельно, щоб і картотеку чистити; а якщо навіть вона і чистила тут, то, принаймні, не регулярно. Картки були вишикувані згідно з темою, а в головному покажчику книжки порядкувалися за назвою. Я почав з пошуку посилань на «Панч і Джуді», але не знайшов жодного. Найтінґейл порадив мені шукати ще один термін: поверненець. Після кількох невдалих спроб я натрапив на «Міркування про Життя та Смерть» Джона Полідарі, які, якщо вірити фронтиспісу, були видані в 1819 році. А ще там елегантними завитками було написано від руки: «Vincit qui se vincit, August 1821». Мені стало цікаво, що це означає?

Згідно з Полідарі, поверненець — це дух, який не знайшов спокою й повертається з того світу, приносячи нещастя живим, зазвичай у відповідь за неповагу або кривду, зазнану померлим за життя.

— Це безумовно відповідає нашому профілю, — сказав я Найтінґейлові під час обіду (Біф Веллінгтон, варена картопля та смажений пастернак). — Усі ці образи, через які хтось біситься і стає на шлях вендети — це узгоджується з ідеєю Леслі про те, що великі події мають маленькі відлуння.

— Ти думаєш, що вони заражаються?

— Я думаю, що це польовий ефект, як радіація або світло від лампочки, — сказав я. — Я думаю, що відлуння знаходяться всередині поля; їхні мозки заряджаються негативними емоціями — ось і маємо.

— А хіба в такому разі не мало б зазнати впливу більше людей? — спитав Найтінґейл. — У фойє кінотеатру було щонайменше десятеро людей, у тому числі ви з констеблем Мей, але впливу зазнала лише та мати.

— Може, воно підсилює гнів, який уже існує? — спитав я. — Або діє як каталізатор? Підтвердити це науковими методами буде непросто.

Найтінґейл посміхнувся.

— Що таке? — спитав я.

— Ти нагадуєш мені чародія, якого я колись знав, його звали Девід Мелленбі, — сказав Найтіґейл. — Він мав схожу одержимість.

— Що трапилося з ним? — спитав я. — Чи залишилися після нього якісь нотатки?

— На жаль, він загинув на війні, — сказав Найтінґейл. — Він не мав можливості зробити й половину тих експериментів, які планував. Він мав деякі припущення щодо того, як діє дух місця; тобі б вони сподобались.

— І якою була його гіпотеза? — спитав я.

— Я розповім тобі про неї, якщо ти навчишся наступної форми, — відповів інспектор. — Я помітив, що між сценарієм і діями пана Панча є відмінності. Я маю на увазі Кралю Поллі.

У «Трагічній Комедії» йдеться, що замордувавши дружину та дитину Містер Панч співає радісну пісеньку про те, як добре вбити дружину, а завершивши співати, робить пропозицію Кралі Поллі. Вона, як персонаж, нічого не каже, але коли наш веселий серійний вбивця починає цілувати її, видається цілком згідною.

— Ми не знаємо, чи діє він саме за цим сценарієм, — сказав я.

— Це правда, — сказав Найтінґейл. — Піччіні переповідав усну традицію, а вони рідко бувають надійні.

Згідно з Піччіні (який, можливо, переповів не зовсім ту версію), наступною жертвою мав стати сліпий жебрак, який кашляє в обличчя Містера Панча й за це вилітає зі сцени. Чи виживає він під час цього інциденту, в сценарії не написано.

— Якщо наш Пульчинелла-поверненець діє за сценарієм, — сказав я, — найімовірнішою наступною жертвою буде бляшко з Королівської Національної Інституції для Сліпих».

— Хто такий «бляшко»?

— Людина з бляшанкою для пожертвувань, — сказав я,