Читати книгу - "Чому я не втомлююся жити"

— Ти не вмієш, — сказав нарешті, подумавши.

— Звідки ти взяв — я теж була маленькою дівчинкою, — вона поставила на стіл сковорідку з підсмаженою картоплею, відкрила кришку: пара повалила вгору і обпекла Торвігу ніс.

— Ой, вибач, синку, — на, потримай холодне.

Торвіг скривився і взяв важкий ніж.

— Я була дівчинкою і гралася в ляльки, — продовжувала Домініка, накладаючи половинки картоплин, що розвалювалися.

— Неправда, — Торвіг, з колодкою ножа, виглядав смішним у своїй серйозності, і це надавало їй сміливості.

— Правда, я навіть одного разу, ще в дитбудинку, забралася на дерево і впала звідти вниз головою.

Домініка засміялася, і Торвіг подивився на неї з подивом і з цікавістю: він не розумів. Його звичка боятися матері або чекати її сліз, благань, — вимагала іншого ставлення до неї. Але Домініка говорила з ним, як з рівним — не запобігаючи і не лякаючи.

— У мене потім був ось такий ніс, — вона взяла пальцями обох рук крильчатки носа і розвела в сторони.

— Ги, — сказав заворожений Торвіг, не знаючи, як себе поводити. Вона його явно смішила — але це було так не схоже на неї!

— І взагалі — знаєш що? — Домініка змовницьки йому підморгнула. — Давай підемо сьогодні з тобою на каруселі?

Вона подивилася на вікно — і їй захотілося кричати від радості: там було стільки сонця!

— А ти не підеш на роботу?

— Ні, Торвігу, ні. Я не піду сьогодні на роботу, а ти не підеш сьогодні в садок. Ми проведемо день сьогодні разом — на каруселях, а потім зайдемо в зоопарк, хочеш, так?

— Хочу.

І вона відчула, як щось дуже важливе натягнулося між ними, задзвеніло давно очікуваною радістю.

— І взагалі, — вона зняла фартух, — тепер щонеділі будемо ходити, куди ти хочеш.

— Я хочу піти в магазин, де машини, і я хочу в дитяче містечко.

«Добре, я буду жити для тебе, добре», — сказала вона собі, задихаючись, а вголос кинула:

— Звичайно. Давай будемо дружити, га?

Торвіг нічого не відповів — зробив вигляд, що їсть. Але нічого, не все відразу, нічого.

І коли вони вже сиділи в кабінці чортового колеса, що загрозливо погойдувалася, залишаючи під собою дерева, будинки, і коли Торвіг, злякавшись висоти, раптом притулився до неї, обхопивши рученятами за талію, — вона заплющила очі. Не від цього, від іншого страху: їй здалося, що немає Торвіга і немає цього міста внизу, і цих безтурботних хмар, які, ні про що не думаючи, пролітали і пролітали над головою в далекі, де сяють вічне сонце і вічна надія, казкові і недосяжні краї.

Витягнувши шию, Домініка роззиралася навсібіч, намагаючись зрозуміти, де сон, а де дійсність. Двоє безглуздих очей, витріщені, червонуваті, вперлися в неї поглядом, погойдуючись на тонкій шийці. Язик недоумкуватої старої, товстий, темно-вишневий, покритий цвіллю, звисав із нижньої губи. Кожні десять секунд на його кінчику збиралася крапля слини, вона скочувалася повільно, витягуючись у бурульку, ковзаючи по звисаючій нитці попередніх крапель. І Домініка, охоплена жахом, не могла відірватися від цього огидного видовища: чому вона не кричить, не ховає голову під ковдру, що за диявольське задоволення дивитися на спотворене божевільне обличчя, наповнювати своє серце жахом? Їй треба було, необхідно було будь-що випити цю чашу до кінця, пересититися почуттям, яке лякало її: навіщо? Хто міг відповісти на це питання? — хто може роз’яснити, чому людська душа хоче те, а не інше? Ще стародавні племена хотіли подивитися своєму жаху в обличчя — наповнювали своє життя масками, татуйованими тілами, розмальованими ликами. І так їм було легше пережити свій страх: давши йому обличчя, вийнявши його з себе і поставивши поруч. Так Домініка дивилася на стару — дивилася на себе, зливалася з нею в єдиній істоті — жила в набряках її очей, у похитуванні зісохлої шийки. І чим далі вона дивилася, тим глибше забувалася, і раптом їй захотілося спати, вона поклала втомлену голову на подушку і відчула, як якась сила піднімає її все вище і вище — ось п’яти її ніг черкнули об крону дерева, полетіли далі і вище — над веселою піснею асфальтованої, що бігла удалину, дороги: вітер — ніжний, сильний — кинув їй в обличчя невидиму хвилю, розпрямив волосся, почав грати косинкою на шиї. Вона засміялася і сказала йому, ніби він був людиною:

— Ти що робиш, бешкетнику?

Вона навіть погрозила йому пальцем. Але він, зрадівши, що вона його помітила, звернулася до нього, з новою силою кинувся на неї — на цей раз в ноги, підняв їй спідницю, пробіг по ногах і задихнувся, не знайшовши виходу. Вона засміялася від незрозумілого захоплення, обхопила спідницю руками нижче колін, сховала в неї обличчя. Потім підняла — вітру вже не було — все місто було дуже далеко, внизу. Тоді вона закричала: