Читати книгу - "Все буде добре"

Телефон з’явився в руці, а пальці вже набирали номер. Після п’ятого гудка в динаміку нарешті почулось:

– Слухаю, шеф!

– Привіт. У вас усе гаразд?

– Гм… Та наче так. На дощ збирається, але це Львів. Тут без цього ніяк. А у вас там як погодка? Певно, гаряче?

– У нас тут тільки ранок, але вже смажить, як має бути. Нічого екстраординарного не трапилось?

– Та ні. Усе в звичайному режимі. А що, має трапитись?

Олександр задумався. Віталік не був звичайним водієм. Він успішно виконував цілий спектр завдань і здавався вірною людиною. Єдине, що ця людина була призначена корпорацією, а значить, стовідсотково звітувала не тільки своєму безпосередньому начальству. Сашко міг дозволити собі імпульсивність і легку паніку, та Алекс не мав на це права. Справжні керівники не помиляються.

– Завжди може щось трапитись. Тому це не привід попивати лимонад, коли керівництва немає поруч.

– Ей, начальнік, абіжаєш, – спародіював Віталік, однак у слухавці було чути, як він поставив склянку на столик. – Работаєм, как шайтани!

– Ну дивись мені, – засміявся Олександр і натиснув відбій.

Чарльз Еґарт прямо не казав про загрозу, отже, її може й не бути. Або ж він вирішив не світити свої контакти цим попередженням. Тому просто викликав цінного працівника в центральний офіс на звітність. Можливо, він так хоче переконатися, чи здатен «Інстер Банкін Груп» на серйозні дії, а чи лише на безневинні залякування? От тільки слова, які він використав… «Будьте обережні у своїх діях, Алексе, я тільки почав до вас звикати». Олександр зітхнув. Береженого Бог береже.

Наступний дзвінок пішов у бухгалтерію.

– Слухаю.

– Це Шипалко. У вас усе гаразд?

– Так, пане Олександре. На робочому місці, розбираємо документацію щодо УДПК, працюємо над розміщенням коштів на рахунках.

– Добре. Викличте до себе охорону, нехай почергують біля вас до кінця дня. Є загроза провокацій.

У трубці на мить замовкли:

– Добре…

– Але продовжуйте працювати. Я буду завтра, перевірю зроблену роботу.

Олександр Шипалко поклав слухавку. Повагався й набрав ще один номер. Якщо перестраховуватись, то по повній. Трубку підняли лише з другого дзвінка.

– Алло?

– Сергію?

– Тут Сергій. А там хто?

– Це Шипалко. Начальник твій.

– Шип… А, пане Олександре! Бляха, я й не знав, що тут є телефон. Крутяшно!

– Як у тебе справи?

– Ну, я розбив собі коліна через ці довбані п’ятдесятиметрові подовжувачі, кондиціонери працюють через раз, а Віталік обіцяв замінити їх ще минулого тижня, і в мене закінчується цукор. Чи ви про роботу питали?

– Та було б непогано дізнатися.

– Ну… Якщо ви про бази даних, то їм комфортно як ніколи. Кондиціонери в серверній працюють справно, чого не скажеш про інші приміщення. Є кілька справ щодо оптимізації програмного забезпечення для банкоматів, але нічого особливого. Загалом усе працює як годинник. Тільки цукру бракує.

– Я зрозумів. Є підозра, що до тебе сьогодні можуть прийти гості, тому будь готовий. Зачини двері й нікому, крім Віталіка й мене, не відчиняй. Зрозумів?

– Зрозумів-зрозумів. Чекайте, а мені зброю видадуть?

– Яку ще в біса зброю?

– Ну, це ж, як у фільмах. Ми перейшли комусь дорогу, і вони будуть штурмувати серверну, – було чути, як Сергій загорівся ідеєю. – А ми забарикадуємось тут і будемо відстрілюватись. Я теж хочу пістолет. Не бажаю бути тим жирним хакером, якого беруть у заручники, змушують ламати систему безпеки, а потім убивають.

– Нічого такого не буде, не вигадуй. Це буде ще один звичайний день. Просто не відчиняй нікому. Усе, до зв’язку.

Фільмів він надивився. Сергій відносно недавно поповнив команду. Талановитий програміст, який умів і любив працювати з базами даних. Більше п’яти років провів системним адміністратором в одній конторі, де отримав славу «тижпрограміста». Тому, хоч це й не відповідало його спеціальності, але Сергій ремонтував чайники, розробляв сайти, заправляв принтери та робив ще купу дрібниць. Притягнув його Віталік, тож людина була надійна. От тільки від постійного сидіння в серверній у Сергія розвивалася фантазія й доводилось вислуховувати отакі-от припущення.

Чоловік усміхнувся. Хотілося вірити, що до перестрілок, як у фільмах, не дійде, хоча Ігор Жатек і підходив на роль типового антагоніста. Такого, який викрадає твою дружину та змушує тебе півтори години мотатись по світу, рятуючи її.

Олександр узяв уже прохолодний чай у руки й знову відклав його назад. Остання думка крутилась у голові, здаючись небезпечно правдоподібною. Манія переслідування у вас розвивається, шановний пане Алексе? Телефон знову з’явився в руках. Цього разу підняли з другого гудка.

– Ще щось, шеф?

Олександр Шипалко сподівався, що його голос не тремтить:

– Слухай, а де Марія?

Віталік відставив убік уже другу склянку з лимонадом та піднявся з крісла.

– Переодягалась. Ми їздили по