Читати книгу - "Все буде добре"

Погода у Львові наче сказилася: удень над містом надималась жахлива задуха, а ввечері небо затягувало хмарами, які цілу ніч зрошувати спраглу землю рясним дощем. Що абсолютно не змінювало загальну температуру в повітрі. І навіть кондиціонери першокласного готелю, де жила Марія, не могли зупинити липкий піт від захоплюючих подорожей чоловічим тілом. Віталік ненавидів пітніти, тому перехопив офіціанта та замовив ще два крижані лимонади в номер. А сам піднявся на третій поверх.

Двері готельного номера були прочиненими.

– Пане Олександре, повисіть трохи на лінії. Але тихо, якщо це можливо, – попросив Віталік і повільно зайшов усередину.

Для своєї коханої (а що б там не казав його шеф, Віталік міг відрізнити закоханість і дурість) директор української філії «Альвеа» обрав звичайний двокімнатний номер, подібний до того, у якому проживав сам. Короткий коридорчик, що одразу переходить у кімнату з великим ліжком та просторою шафою, праворуч – суміжна кімнатка, ліворуч – санвузол. Обстановка вишукана, але нічого зайвого.

Марія жила тут кілька разів на тиждень, хоча номер було оплачено до кінця року. Віталік знав, з ким і де проводить час пасія його начальника, однак той самоусунувся з процесу вияснення стосунків. І робив вигляд, що вірить «кастингам у модельних агенціях», «дівич-вечорам із незнайомими подругами», «стажуванням на новій перспективній роботі» та «поїздкам до родичів». Віталік дивувався, як переконливо вміє брехати Марія, і задумувався: що ще приховує ця приваблива жінка? Однак Олександра Шипалка влаштовувала роль «татка», який платив шалені гроші за звичайний секс. Ну, чи що там було між цими двома?

Віталік пройшов глибше в номер. Марія переважно дотримувалась чистоти (а коли не виходило – допомагали працівники готелю), однак зараз її одяг був розкиданий по ліжку, порожні тарілки та столові прибори з комплекту «вечеря в номер» стояли на підлозі, а самої мешканки ніде не було. Дивно. Запам’ятавши місцезнаходження ножа та виделки, Віталік тихо рушив у туалет, звідки долинав дивний шум. Затамувавши подих, чоловік поклав телефон у задню кишеню штанів і легенько прочинив двері. Якраз вчасно, щоб побачити, як Марія справляється з новим бюстгальтером. Відчувши на собі чужий погляд, жінка обернулась і скрикнула від несподіванки:

– Господи, Віталіку! Якого біса ти підкрадаєшся?

– Я випадково, – усміхнувся він, дивлячись на те, що жінка встигла накинути на себе. У такі моменти Віталік розумів вибір свого шефа. Однак чи вартувало це тіло таких жертв, на які йшов Олександр Шипалко? Та це вже не його проблеми. – Ми їдемо у філармонію? Пам’ятаю, була така ідея.

– О, ще філармонія… – жінка змінилась на обличчі. Однак це була хвилинна слабкість. – Якщо задумали, значить, їдемо. Я зараз тільки хутко щось придумаю з одягу, – вона виштовхала чоловіка з санвузла та захлопнула двері.

– Пане Олександре? – Віталік приставив слухавку до вуха, а сам вийшов на балкон. – Усе гаразд із Марією. Вона збирається, і ми зараз їдемо у філармонію. Їй щось передати?

Небо затягнули хмари. Чоловік оперся на перила й окинув поглядом вулицю. Люди повертались із роботи, а хтось навпаки – тільки туди йшов. Усюди снували туристи, а гіди пропонували свої послуги, запрошуючи на вечірні атракції. Типовий Львів – що тут скажеш. Під готель під’їхало авто й припаркувалося просто на пішохідному переході. Віталік усміхнувся. Так, типовий – далі нікуди. Однак його посмішка повільно сповзла. З автомобіля вийшло четверо в однакових сірих костюмах, із квадратними обличчями й дуже професійними рухами. Це могло б бути розбурханою фантазією, якби один із чоловіків не поправив пістолет десь під костюмом.

– Пане Олександре, я вас зараз наберу, – сказав Віталік і натиснув кнопку відбою. Час пішов на хвилини.

– Маріє, як ваші справи? – він зайшов у кімнату та почав швидко збирати розкиданий одяг в одну купу, закидаючи його під ліжко.

– Ще хвилинку – і я готова, – почулось із ванної.

– Я перепрошую, але в нас немає хвилинки, – відповів Віталік, завершивши свою справу. – Сподіваюсь, ви одягнені.

– Що…? – лише писнула Марія, коли Віталік витягнув її з ванни. – Агов, що відбувається?

– Нам терміново треба йти, – він потягнув жінку до виходу.

– Іти? Отак? – Марія зупинилась і розставила руки. На ній були лише штани та мереживний бюстгальтер. Як і попередній, цей теж на розмір менший. – І де весь мій одяг?

Віталік зупинився.

– Добре, план номер два. Лізьте в шафу.

– Що? – її очі повільно полізли на лоба.

– Швидко!

Він схопив ніж, який лежав на таці, відчинив шафу та заштовхав туди Марію. Оглянув номер і сам заліз у шафу, прикривши за собою дверцята.

– Я думаю, саме час пояснити, якого біса… – почала Марія, але міцна долоня затулила їй рота.

Біля обличчя з’явився ніж – і дівчина завмерла.

А наступної миті в номер зайшли незнайомці. Двоє безшумно оглядали кімнату, третій зайняв вичікувальну позицію біля дверей, тримаючи руку під піджаком.

Віталік міцніше стиснув Марії рота, хоча жінка з переляку сама дихати перестала, і притиснувся до косих жалюзі шафи. У такому положенні міг спостерігати за небажаними гостями, залишаючись непоміченим. Вільна рука стискала ніж: єдиний захист на випадок, якщо справи підуть небажано. Однак покладатись на таку зброю було надто самовпевнено. Чужинці здавалися професіоналами, у разі сутички впоратися з ними буде дуже й дуже важко. І це ще їх тут лише троє – десь вештається четвертий. Мозок Віталіка блискавично прораховував варіанти, але їх було небагато.

За цей час незнайомці оглянули готельний номер.

– Тут