Читати книгу - "Все буде добре"

– Має бути тут, – відповів той, що стояв біля дверей. Напевно, головний.

– У кімнатах пусто, – сказав другий, виходячи з сусідньої кімнати.

– Вона має бути тут, – повторив головний. – Шукайте.

Вона? Віталік глянув убік. Значить, вони прийшли за Марією? Але розвинути думку не вийшло. Перший сплюнув і рушив до шафи. Дідько! Віталік міцніше стиснув ножа. Ну що ж, поїхали!

– Вибачте, я можу вам допомогти? – почулось у коридорі.

Чоловік зупинився й обернувся. Віталік викрутив шию та побачив офіціанта з двома лимонадами на таці. Як не щастить, так по повній!

– Так, напевно, можете. Ми шукаємо мешканку цього номера, – усміхнувся головний, не витягуючи руку з-під піджака. – Домовилися про зустріч, але щось ніяк її не можемо знайти.

– У цьому номері жила Марія Красна, але вона з’їхала сьогодні вранці. Якщо ви її шукаєте, то, мабуть, вам варто зателефонувати й передомовитися про зустріч. А тепер перепрошую, але нам потрібно прибрати номер. Скоро сюди заселяються нові мешканці, – офіціант увічливо схилив голову та почав збирати посуд зі столу.

Чоловіки перезирнулись і, отримавши кивок від головного, вийшли. Віталік почекав, поки офіціант завершить прибирання та покине приміщення, далі порахував до десяти й лише тоді відчинив дверцята шафи.

– Здається, пронесло, – усміхнувся він. – Бляха, хто б міг подумати! Маріє, виходимо.

Жінка, утративши опору, сповзла на купу одягу. Вона важко дихала, і її напівоголене тіло конвульсивно здригалося. Вигляд був доволі сексуальний, і Віталік укотре зрозумів свого шефа. До речі, про останнього. Чоловік дістав телефон і набрав Олександра. Той підняв трубку з першого ж гудка:

– Слухаю.

– Пане Олександре, наступного разу я був би вдячний, якби ви повідомляли свої підозри більш точно.

– Що трапилось?

– Щойно в нас були гості. Четверо, здається, найманці, – Віталік обережно визирнув на балкон. Автомобіля на тротуарі не було.

– І?

– І нічого. Як прийшли, так і пішли. Але приходили вони за Марією. І я сумніваюсь, що ці хлопці так просто заспокояться.

– З Марією все добре?

Віталік глянув на жінку, яка не змінила свого положення.

– Так. Налякана, але жива.

– Добре. Вези її до Сергія. Зараз це найбезпечніше місце. А сам мчи в бухгалтерію. Треба захистити документацію.

– Ясно, шеф. Тоді я наберу пізніше, – Віталік заховав телефон у кишеню. – Маріє, нам час іти.

Жінка кивнула й повільно підвелась.

– Одяг, – Віталік витягнув з-під ліжка футболку й передав Марії. Та глянула на річ, і її погляд нарешті став свідомим.

– Одягати це? Але ж воно не пасуватиме до штанів. Несмак!

– От і прекрасно. Усі так ходять, значить, менше привертатимемо уваги, – відповів Віталік і раптом усміхнувся, зауваживши келихи з лимонадом на столі.

– От шельма! Треба буде подякувати менеджеру готелю за набір якісного персоналу, – чоловік одним хилом осушив один бокал, а інший простягнув Марії. – Лимонаду?

– Ні. Мої потреби зараз вимірюються пляшками. І точно не газованої води, – заперечливо хитнула головою жінка, натягаючи на себе топік, що підкреслював її фігуру. Футболка полетіла під ліжко, а в руках матеріалізувалася сумочка. Марія одягнула чорні окуляри й закрутила волосся в ґульку. – Я готова. Можемо йти.

Віталік гмикнув, осушив другий бокал з лимонадом, одягнув прозорі окуляри, узяв даму під руку, і пара покинула номер.

Олександр доклав максимум зусиль, щоб ніхто не знав про місце розташування дата-центру «Альвеа». Навіть Сергій до кінця не був упевнений, куди його відвозить водій. А все тому, що Алекс Шипалко був переконаний: майбутнє – за технологіями. Світ паперової документації повільно відживає своє: усе тепер зберігається й опрацьовується в цифрі. Це дозволяло бути гнучким, завжди в курсі подій, завжди адаптуватися до ситуації. Але це ставило й особливі вимоги до питань безпеки. Уся українська «Альвеа» була цифровою, а отже, втратити дата-центр – означало втратити все. Принаймні так вважав Олександр.

Адмін Сергій мав іншу думку стосовно цього питання, яка включала в себе дублювання важливих даних, запасні сервери на конспіративних квартирах і робочі кондиціонери. Чи хоча б кляте вікно. Сергій убив би заради звичайного вікна, з якого могло б доходити свіже повітря. Але нічого доброго не трапляється в цьому житті, і замість вирішення життєво важливих питань Сергія Віталік приїхав і привіз якусь бабу.

– Знайомтесь: Марія – Сергій. Сергій – Марія, – жінка зняла окуляри й скептично оглянула масивні металеві двері, а потім те, що вони захищали. Віталік продовжив: – Маріє, певний період часу побудете тут. Доки все не вляжеться, – повернувся до програміста. – Сергію, тобі роботи побільшало. Мусиш розважати гостю.

– А що з кондиціонерами? – вставив п’ять копійок адмін.

– Я… придумаю, що можна зробити, – неоднозначно похитав головою Віталік. – Добраніч.

І зачинив за собою двері.

– От мудак… – сплюнув Сергій, зачинив двері зі свого боку та нарешті перевів погляд на гостю.

Приваблива, усе ще молода, однак щось із нею було не так. Вона мала вигляд хвойди, від неї просто разило сексуальною енергією. Підведені темним очі, підпухлі губи, розтріпана зачіска, груди готові вистрибнути з короткого топіка. При одному погляді на неї з глибин душі піднімалось тваринне єство та деякі більш прозаїчні речі. Однак почувалася