Читати книгу - "Прекрасна одержимість"

Крамарі в невеличкому Беладжо скоро звикли до того, що дві незвичайно принадні молоді американки гуляють їхніми вуличками, а шкіпери прогулянкових човнів, які курсували озером Комо, гордилися з того, що ті частенько сідали до них на борт. Щоранку вони снідали в альтанці, щоранку гуляли, рукою до руки, серед доглянутих з любов’ю готельних садів.

У їхніх особистих історіях зосталося дуже мало невідомого їм обом. Їхні звіряння були ніжні, дівочі, щиросерді. То не була пересічна дружба. З першої миті вони відчули нездоланний потяг і не дбали про те, щоб зберігати стриманість, яку кожен природно відчуває до незнайомця.

Уранці того трагічного вівторка, який пригадуватимуть з мукою, вони ходили на прогулянку виснажливою гірською дорогою над Менаджо. Гелен розповіла правду про дилему, що постала перед нею через бізнесові зв’язки з Монті, і дістала настійну пораду зачекати трохи і не робити нічого до повернення в Штати, зважаючи на те, що прибуток їй поки що гарантовано… Відкривши душу до останку, вона вільно говорила про Боббі, і дрижання в її голосі розповіло все, про що вона вагалася зізнатися словами.

Після обіду почало дощити. Вони згодилися щодо сієсти і повернулися у свою кімнату. За годину Гелен, прокинувшись, вирішила написати кілька листів. Вона пригадала, що забула свій путівник в кімнаті Меріон. Тихо повернувши клямку і переконавшись, що двері не зачинено, вона навшпиньки перетнула кімнату, усміхнулася на заснуле обличчя на подушці і взяла свого "Бедекера" з письмового столу. Поряд з ним, обклеєний марками і готовий до надсилання, лежав грубий лист, адресований Доктору Роберту Мерріку, Брайтвудський шпиталь, Детройт, Мічиган, США.

Вона була ошелешена… немовби хтось ударив її в самісіньке серце. Майже не здатна дихати, вона наосліп намацала собі дорогу з кімнати, і так боялася збудити Меріон, що лишила двері відчиненими, не ризикуючи клацнути замком.

Дуже довго сиділа вона на краю ліжка, з похиленими плечима, поклавши нерухомі руки на коліна. Світ полетів шкереберть. Розпашіла, вона пригадувала речі, які шепотіла на вухо Меріон Досон – звіряння, які найдосконаліші тортури інквізиції не вирвали би з неї… І не було сумніву, що всі ці палкі зізнання було вилито на папір, щоби вдовольнити цікавість Боббі Мерріка. Тепер усе зрозуміло!.. Яким же дивним вони вважали цей збіг – вона і Меріон – що змогли зустрітися так випадково і знайшли найціннішу дружбу, якої ще не мали!.. От тобі і збіг обставин!

Меріон міцно спала до дев'ятої і прокинулася з неприємним відчуттям, що сталося щось прикре. Дощ лив, як з цебра. У кімнаті було темно. Дув сильний протяг. Двері були відчинені. Вона ясно пригадувала, що зачинила їх.

Зненацька Меріон зойкнула і схопилася за горло обома руками. Короткими, неспішними кроками вона підступила до столу. Путівник зник! Узявши його, Гелен мусила помітити листа. Вона впала на ліжко, плачучи від жалю.

За півгодини, навіжено вистукуючи пальцями по скронях, вона вирішила віднести листа Гелен і вблагати її прочитати його. Вона розповість їй усе і спробує пояснити, яка її участь у цій добродійній зраді.

Її серце шалено калатало, коли вона, з розпашілим лицем, тихо постукала у двері Гелен і не почула відповіді; натиснула на клямку, але двері виявилися зачиненими.

Повернувшись до своєї кімнати, вона ошатно вдягнулася і повільно зійшла гвинтовими сходами; обшукала вітальню, заглянула у їдальню; зрештою набралася відваги й підійшла до столика консьєржа.

– Місіс Гадсон сходила вниз? – спитала вона з пересохлим горлом.

– Вона пішла, пані… А ви не знали?

– Пішла?… Ви маєте на увазі, що пішла з готелю?

– Приблизно о четвертій, пані.

Але… куди?

– Вона не лишала адреси, пані. Сказала, що згодом пошле по свої валізи.

Меріон повільно обернулася і, наче мертва, відступила назад до підніжжя сходів; тоді, після певних вагань, знову підійшла до столика.

– Ви не перевірите, чи для мене немає листа?

Він слухняно перевірив кілька шухляд на стіні позаду себе і перегорнув пачку листів, шукаючи те, що жоден з них не сподівався знайти.

Цілу ніч лила злива, і Вілла Сербеллоні, якщо й не була найсамотнішим місцем у світі, все одно не відстала далеко за цією ознакою від Континентального готелю в Мілані.

Дівчина з рожевим волоссям, млосними віями, липкими від передозування туші, і негарними чорними кудлами над вухами, повідомляла містеру Бренту, що доктор Меррік у чекальні і бажає зустрітися з ним… Ні, він не сказав.

– Містер Брент одягається до сніданку і не може зійти, – промовила вона манірно, поклавши одну руку на слухавку. – Він каже, що ви можете розповісти йому телефоном все, що хочете. Просто зайдіть у кабінку номер два, будь ласка.

– Перекажіть йому, що я йду нагору.

Вона переказала його слова, поки високий юнак з плечима дискобола і конічною талією фехтувальника вистукував своїми тонкими, нетерплячими пальцями