Читати книгу - "Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…"

– Все, чим ви займаєтеся – це намагання усвідомити рецидив повної політичної імпотенції. Я – українець, народився і виріс в Бережані. Вчуся в Києво-Могилянській академії. Ми – нове покоління українців, ровесники Незалежності – усвідомлюємо, що сама присутність в українській політиці Яни Тищенко і нашого покоління – це політична смерть Хама Батия. Він діє примітивно, грубо, але ефективно: за ґрати! Закинути її до буцегарні! Закрити рота! Відлучити від ЗМІ! Та найгірше, що такі опозиціонери-імітатори, як ви, по всій Україні фактично працюють на цю (парадокс!) антидержавну владу!

Воно говорить тихо, заікаючись, ковтаючи слова. Де взялося в нашій Бережані? Кому служить? Ясно, що Хазару і його банді. Ворожа агентура, підіслана з-за кордону. І знаємо, з якого саме. Ми її все одно викриємо і відженемо від України!

– І що пропонує ваше покоління? – спокійно, по-вчительському запитав Мар’ян, стоячи позаду Мар’яни і обіймаючи її за тонку, тремтливу талію. І продовжував, не чекаючи відповіді:

– Я не заперечую, що рух опору диктатурі, рух захисту України переживає не кращі часи. Причини добре відомі: за кілька століть бездержавності нація втратила політичний досвід та імунітет самозахисту, хохлаччина двох перших президентів, зрадницьке малоросійство Глущенка. За два десятиліття незалежності не закладено нічого фундаментального у державобудівництві. Все хистке і тимчасове. Усе це та багато іншого простелило доріжку до трону висуванцю орди Хаму Батиєві. Тому сьогодні найбільший ворог українців – байдужість, апатія до боротьби за самих себе. Ми з Мар’яною готові до рішучих дій. Але суспільство ще сонне, ще терпить наругу над собою…

– Мар’яне, але ж протестні настрої підкипають. Повільно, обережно, але вже прокотилася хвиля протестів. Хай не стотисячних, а все ж… – Мар’яна розняла Мар’янові руки на своєму животі, підняла яблуко, яке щойно впало з яблуні. Витерла його подолом свого ситцевого, облямованого синьо-жовтою стрічкою, платтячка і подала Мар’янові. – То що ж пропонуєте нам, друже, Києвомогилянка?

– Рево-во-люцію! Національно-де-демократичну революцію. Поки Укра-ра-їна не пройде крізь рево-волюцію із жертвами – вона не стане повноцінно-н-ою державою, а населення не стане народом, наці-цією. Незалежність впала українцям, як сувенір, подару-ру-нок на іменини. Тому ним так і користую-ються… – затинаючись, тихим, шелестливим голосочком проказав вогненноголовий, гостроносий і гостробородий києвомогилянець. Сказав і зашарівся, бо вперше при старших висловлював ці свої думки.

Якось обмовився батькам – мама лежала із серцевим нападом майже тиждень. Батько, правда, мовчки підтримав, але щоб мама не чула.

Києвомогилянець пожадливо ковтнув свіжого райського повітря, звихрив п’ятірнею вогненну копицю сіна на голові:

– Проблема тільки в лідеро-рові. Нема. Яна за ґратами. Іншим не вір-рять. Потр-рібна революція.

Директор музею Шевченка Кость Шевченко, який завжди носив на лацкані університетський ромбик і значок депутата Бережанської міськради, а на шиї ту саму, трішки вже засмальцьовану і затягнуту у тужавий вузол синьо-жовту краватку, рішуче встав із брезентового крісла під японською вишнею:

– Слава Україні! Тільки не революція! Цього лишень чекають наші вороги. Революція – обов’язково невинна кров. Масові жертви. Смута. Брат на брата.

Гострокутній, як затесаний олівець, студент-києвомогилянець труснув вогнистою головою і ніби чекав саме такого заперечення:

– А скільки невин-ної крові, смертей, траге-гедій віддали українці за невіж-женого Петра, за ненаситну п-повію Катер-рину за садюгу Сталі-і-іна і його політичну зграю. Заради нашого понево-волення. За визволення м-можна і кров пролити. Революція, н-наш порятунок! Я п-пішов її готувати!

Він тріпнув своєю вогнистою копицею, загострився ще більше, окинув присутніх зневажливим поглядом і повільно, але не озираючись, вийшов із Райського саду на вулицю, де гасали на скейт-бордах та велосипедах розгарячілі, розхристані підлітки з місцевого спортивно-виховного табору «Козацький герць», де рудий студент Гена працював вихователем під час канікул.

Гена отетерів, побачивши своїх вихованців біля двору Мовчуна, але швидко оволодів собою і приховав здивування. Він впевнено йшов розтовченим хідником, а вихованці поодаль супроводжували його.

– Спудей, андестенд,[89] вифендрючується. Кров скипає. Але він правий. Забембаним українцям тра’ пройти через якесь чистилище. Мейбі,[90] загальноукраїнський страйк: перекрить всі дороги, комунікейшн, виробництва, офіси. Не тра’ всім пертися до Києва. Кількаденний параліч країни. Хазар і компа накладуть в штани. Вони – боягузи. Почнуть драпати за бугор. Ні армія, ні міліція стрілять не будуть. Піпл. Вони їх також ненавидять…

Дальнобійник Олекс (він завше виправляв: не Алєкс, а Олекс) рвучко розстібнув строкату, під сліпучу бронзу, камізельку на вишиванці, приязно заусміхався до всіх:

– Знаєте, вже стидко зізнаватися, що ти з України. Якби не ЮЕЙ на номерах, казав би, що з Польщі чи Словенії, чи навіть Раші… Думав, ви тут щось готуєте, а ви лиш баляндрасите. Як почнеться, покличте. З фурою прилечу.

Олекс дістав зі шкіряної торебки, що висіла через плече, пляшку віскі «Jack Daniel’s» і дві плитки порошенківського шоколаду. Поставив на облущений журнальний столик перед Пашкою Мовчуном. Весело підняв догори три пальці і пішов до свого трьохсотого «мерсика», якого весною купив у хворого на рак поляка.

Щоб замаюсити розкол у рядах, Пашка кинувся відкривати пляшку віскі і лише зараз зауважив, що третій