Читати книгу - "Дівчинка на кулі"

Напередодні Святого вечора везу батькам у село сушених білих грибів, меду й піханої[54] пшениці на кутю. А ще — торбину ліків. У мами хвороба Паркінсона. Права рука постійно тремтить, нею вона нічого не може робити, хоч таки через силу робить! Правда, тепер уже татовим обов’язком стало доїння корів, і щоразу, приступаючи з відром до худоби, він виспівує: «Камнєзам, камнєзам, превелике званіє: мужики доять корів, баби — на сабранії». Каже, що чув, як колись так співала молодь, коли в нас колгоспи зав’язувалися.

Пробую вкотре переконати батьків, точніше — маму, що їм навіть однієї корови, не те що двох, тримати не варто. Марні мої слова!

— У селі багато таких ледачих, як ти! — відбиває атаку мама. — На нашому кутку лиш у трьох ґаздів є худоба. А ми за літо сіна настарали — хто його має їсти?

— Навесні знов почнете думати про сіно, бо є корови. Восени не схочете продавати корів, бо наробили сіна. Ой мамо, мамо! Таж у вас кури сир їдять, молоко вже замість води п’ють!

— А куди дівати? На базар пертися з тим уже не годні, бо старі. І чужим гнилим марнотратникам також не віддамо задурно, бо то наша тяжка праця!

— Але ж сусідський хлопчик казав, що згоден возити молоко на базар!

— Ага, згоден! Йому треба платити за проїзд, і він ще й гривню від кожної літри хоче собі мати! Нє-є-є! Не буде він із нашої праці користати, не буде!

— За проїзд і ви би мусіли платити, якби були годні возити молоко на базар, — кажу я. — А за роботу дитина вимагає грошей справедливо: таж не буде з вашим молоком задарма на базарі півдня стояти!

— А що йому тих пів днинки? Має іншу роботу, чи що?

— Мамо, то чужа дитина!

— А рідні де? Може, твої підуть продавати? Якби ти жила коло нас, то оте молочко сама би й продавала. І сирок, і сметанку!..

На такі слова я мушу мовчати, бо інакше сварки не минути. Треба переводити розмову на щось інше. Та й привід є:

— Мамо, ви навіщо дали Старій Карзі мою адресу?

— Бо прийшла до нас, голосила, казала, що ти файною ученицею була.

— Напевно, гроші за смородину принесла, — несподівано навіть для себе самої відпускаю уїдливу «підштрикачку».

— Ні, приходила без грошей. Та й коли то було — пора вже забути! А вона постаріла, сопе, задихається.

— Бо товста! Ширша, ніж довша, — знову не стримуюся я.

— Не всі ж можуть бути такими, як ти, — чисто як голе веретено! А вчителька твоя каже, що цілими днями нічого не їсть — і все одно тиє і тиє!

Мені згадалося, як у Великодню п’ятницю нам, малим дітлахам, батьки зранку не дали ні ріски до рота: до виносу Плащаниці — строгий піст! — а Карга на перерві навмисно розклала перед собою на столі пахучі скоромні наїдки: курячу ніжку, котлети, налила собі в горня гарячого бульйону з термосу і жерла, аж за вухами лящало, та ще й сміялася, що нам животи судомами зводить, бо ми, дурні, постимо! Ага, тепер цілими днями не їсть, але тиє: ото сарака — не поправляється, а пухне з голоду! Та ще й мама стала тепер за нею горою, захищає.

…Стара Карга безпардонно заявилася до моєї квартири зранку, ні світ ні зоря, у неділю. Я, напівсонна і неабияк стривожена довжелезним дзвінком (мій Чоловік про такі дзвінки з похмурим сарказмом каже, що хтось уперся в кнопку рогом!), відчинила двері, бо не впізнала свою колишню вчительку через вічко, — й відразу ж про це гірко пожаліла. Карга усілася в крісло й загрузла там надовго — випровадити її з хати виявилося майже неможливою справою. Пояснила, що прийшла не так до мене, як до мого старшого сина, котрий займається адвокатською практикою.

— Ми передали справу в апеляційний суд, — простогнала Карга, — але то дуже трудно, щоб її виграти! А мій Віталько, внучок мій золотенький, сидіти не хоче! — і вона скривилася до плачу.

— А хто ж у тюрмі сидіти хоче? — здвигнула я плечима.

— Таж його за ніщо за пощо судять! Таж вона від того, що він там з нею зробив, не завагітніла!

— А він зґвалтував когось, чи що? — питаю вражено.

— Але не насправді — неприродним способом, як кажуть у суді! Та шмаркачка — ще взагалі не до любові: їй лише тринадцять! Так що нічого їй не сталося. І за таке судити? — зі злістю вдарила вона кулаком об кулак (а я відразу згадую стару Кайдашиху, яка теж полюбляла так робити).

— Мій син по судах не захищає ґвалтівників, — говорю сухо. — А тим більше — педофілів і збоченців. Шукайте собі іншого адвоката.

— Нікуди я звідси не вступлюся! — перейшла на високі деренчливі тони непрохана гостя. — Злісних боржників твій син рятувати від тюрми може, хоч вони тисячі банкам заборгували!

А мого Вітальну за отаке, яйця виїденого не варте, дурне-пусте, мають у тюрмі згноїти — і він навіть пальцем не кивне, так?

— Ірино Володимирівно, бувайте здорові! До побачення, кажу, ви мене чуєте? Не доводьте мене до того, щоби я викликала міліцію, бо тоді й вам арешту не минути! Ви чого напали мені на хату? Чого побудили всіх о сьомій ранку? Чого репетуєте, аж сусіди в стіни стукають? Хочете міліції — зараз приїде! — й удавано починаю крутити диск стаціонарного телефонного апарата.

Стара Карга важко підвелася, удавано голосно й розпачливо заридала, але таки вступилася нам із хати. Почувши, як мені довелося виганяти Ірину Володимирівну, мама