Читати книгу - "Дівчинка на кулі"

Мама любить провокувати конфлікт на голому місці, причому тільки зі мною та ще зрідка — із сестрою. Андрійко — недоторканний! Он уже біжить від свого чворака[55] через дорогу. Варто мені чи сестрі приїхати в гості, коли брат удома, — він уже тут як тут: пильнує, аби нам мама не дала щось із собою. Не сидиться, бідному, в хаті, коли ми приїжджаємо до мами. Та ще Андрій твердо переконаний, що на заробітки за кордон виїхали наймудріші. Ті, що зосталися в Україні, — лузери й остаточні дурні.

На перших порах свого заробітчанства братові здавалося, що за рік-два стане мільйонером, буде приїжджати в село — й усі навперебій запобігатимуть його ласки. Тоді він навіть розмовляти зі мною й меншою сестрою гордував, а як таки вже мусів, то тягнув слова, як ґуму, говорив спроквола й підкреслено поважно, пихато насміхався із наших проблем та матеріальних негараздів. Зрештою, його враження про те, що діється в рідному краї, як застрягло на початку дев’яностих — так із цієї мертвої точки не може зрушитися й донині ось уже двадцять років. Зате жовчність із роками подвоїлася, ба навіть потроїлася. Що не слово — то їдкий глум, зловтіха і зневага. Особливо на мою адресу:

— Коли вже мені Україну побудуєш? Я сюди гроші мішками вожу, а України нема та й нема!

— Гроші ти везеш на власні потреби! — відповідаю я. — У свою хату їх вкладаєш: то дах перекриваєш, то балкони ліпиш, то євровікна ставиш, то двері броньовані, то двометрові паркани будуєш! А податків Україні не платиш ані копійки — то й яку користь Україна з тебе має?

— Таку, як і я з неї. Якби я сюди єврики не возив, тобі зарплату не мали би чим платити!

Сперечатися з братом безглуздо — лиш марно час тратити й нервові клітини вбивати! Та й мама наші суперечки сприймає дуже болісно. Перші два роки змушувала мене телефонувати братові щотижня. Мобільників тоді ще не було, дзвонити в Чехію доводилося зі стаціонарного телефону на закордонний вуличний автомат. Андрій щоразу довго жалівся, як йому тяжко: на будові працює без страхівки, харчується мало не собачими консервами, — а я мала все це вислуховувати й добре мізкувати, що зі сказаного переповісти мамі й невістці, а про що мудро змовчати. Та бувало, що брат не підходив до трубки по декілька днів. Мама заливалася слізьми: з Андрійком, напевно, вже щось страшне скоїлося! Я телефонувала безперестанку — а наприкінці місяця надходив рахунок на половину, а то й на три чверті моєї зарплати!

Зараз Андрій уже збагнув, що копанням канав заробити мільйони неможливо, та пихи в нього від цього зовсім не зменшилося. Обтрушується від снігу просто в хаті й починає свої кепкування, від яких віє неприхованим цинізмом:

— Бачиш, яка в нашої мами файна хвороба! Тепер вона може й гектари засівати — рука сама сіпається!

І відразу ж до тата:

— Коли гроші віддасте за ту олію й рибу, що я вам із міста привіз? Та й могли би ще й так пару сотень мені підкинути — таж я ваш син! На дорогу мені треба тисячу! Знаю, що у вас гривні є!

— Ти що, цього разу без грошей із Чехії приїхав?

Брат робить демонстративно здивовану міну на обличчі, що означає: без добрих грошей він додому ніколи не вертається.

— Єврики в Україні дешеві, шкодую міняти!

Це відверта брехня, бо ціни на євро в обмінниках аж зашкалюють. Причина інша: брат узагалі не збирається міняти валюту на гривні. Байка про занадто дешеві єврики звучить уже не вперше, але батьки на неї ведуться. Тож як лише Андрій починає знову збиратися в Чехію, мама з татом вишкрібають свої останні заощадження й відразу ж починають зі своїх пенсій відкладати половину до його наступного приїзду. Брат скупий до неможливості. Ще коли до проголошення Україною незалежності в тата стався інфаркт задньої стінки серця, і я в обласній лікарні витягала хворого з того світу три місяці, — наш Андрійко, який мав зарплату втричі більшу від моєї вчительської, не те що ні разу не відвідав батька, а й жодної копійки на лікування не дав. Зараз стогне, що встановив у хаті металопластикові євровікна — а в Чехії ґазди, котрі багатші, вже кладуть дерев'яні варені.

— Вари й свої, ті, що познімав! У тебе ж були дерев’яні, ще й майже новісінькі!

Брат пропускає мою іронію повз вуха, зневажливо крутить у руках коробки з ліками, які я привезла для тата, хмурніє на обличчі й кличе мене надвір переговорити.

— Такі гроші на вітер сієш! Що старе — то не молоде, — заявляє без усякого встиду. — Вже йому ніякі ліки не допоможуть!

— Але ж допомагали цілих двадцять років! — мало не кричу я.

— Як така багачка, то купуй, — але знай: я тобі нічого давати на лікування старих не буду, в мене грошей нема!

— На ліки нема, а на дерев’яні варені вікна знайшов би! Ти би краще з мамою й татом поговорив, аби своє господарство хоч трохи скасували, бодай одну корову продали, бо вже з ніг падають.

— Як годні робити, най роблять! Я й так узяв у них бичка, щоб менше мучилися. Хочу завтра зарізати, бо мені вже через тиждень треба в Чехію їхати, — а тут ще мама за тим бичком плаче, бо вбила собі в голову, ніби я його годувати брав, а не таким малим різати на м’ясо!

— А нащо ти їм признавався, що збираєшся бичка різати?

— А що з ним маю робити? Заріжу — з’їмо,