Читати книгу - "Кобзар, Шевченко Т. Г."

Я вбив його. Постривай лиш,

Трохи одпочину.

Та тойді вже.

VI

Так ти кажеш,

Що бачив криницю

Москалеву, що ще й досі

Беруть з неї воду,

І хрест, кажеш, коло шляху

І досі господній

Стоїть собі на роздоллі.

А не розказали

Тобі люде там нічого?..

Вже повимирали

Тії люде, мої свідки,

Праведнії люде!

А я й досі караюся

І каратись буду

Й на тім світі.

Ось послухай,

Доводить до чого

Сатана той душу нашу:

Як не схаменеться

Та до бога не вернеться,

То так і воп՚ється

Пазурями в саме серце.

Ось слухай же, сину,

Про Максима праведного…

Було, не спочине

Ніколи він. А в неділю

Або в яке свято

Бере святий псалтир в руки

Та й іде читати

У садочок. У садочку

Та у холодочку

Катерину поховали,

Отож у садочку

За упокой душі її

Псалтир прочитає,

Потім собі тихесенько,

Тихо заспіває

Со святими; та й заплаче.

А потім пом՚яне

О здравії тещу з сином

І веселий стане.

«Все од бога,- скаже собі,-

Треба вік дожити».

Отакий-то муж праведний

Був він на сім світі.

А у будень, то він тобі

Не посидить в хаті,

Все нишпорить по надвір՚ю.

«Треба работати,-

Було, скаже по-московськи,-

А то, лежа в хаті,

Ще опухнеш». Та взяв якось

Заступ і лопату,

Та й пішов собі у поле

Криницю копати.

«Нехай,- каже.- Колись люде

Будуть воду пити

Та за мою грішну душу

Господа молити».

Вийшов в поле геть од шляху,

У балку спустився

Та й викопав при долині

Глибоку криницю.

(Не сам-один; толокою

Йому помагати

Й добрі люде приходили

Криницю копати).

І виложив цямриною,

І над шляхом в полі

Височенний хрест поставив…

Зо всього роздолля

Широкого було видно.

Се, бачиш, для того,

Щоб знать було, що криниця

Єсть коло дороги,

Щоб заходили з криниці

Люде воду пити

Та за того, що викопав,

Богу помолитись.

VII

А тепер уже, он бачиш,

Доходить до чого.

Що я стратить наміряюсь

Максима святого.

Отаке-то! А за віщо?

За те, за що Каїн

Убив брата праведного

У світлому раю.

Чи то було у неділю,

Чи в якеє свято?

Слухай, сину, як навчає

Сатана проклятий.

«Ходім,- кажу,- Уласович,

На твою криницю

Подивитись».- «Добре,- каже,

Ходімо напитись

Води з неї погожої».

Та й пішли обоє,

І відерце, і віжечки

Понесли з собою.

От приходим до криниці,

Я перш подивився,

Чи глибока. «Власовичу,-

Кажу,- потрудися

Води достать, я не вмію».

Він і нахилився,

Опускаючи відерце;

А я… я за ноги

Вхопив його та й укинув

Максима святого

У криницю… Такеє-то

Сотворив я, сину!

Такого ще не творилось

В нас на Україні.

Та й ніколи не створиться

На всім світі, брате!

Всюди люде, а я один

Диявол проклятий!

VIII

Через тиждень вже витягли

Максима з криниці

Та у балці й поховали.

Чималу каплицю

Поставили громадою,

А його криницю

Москалевою назвали.

От тобі й билиця

Про ту криницю москалеву.

Нелюдська билиця.

А я пішов у гайдамаки,

Та на Сибірі опинивсь.

(Бо тут Сибір була колись).325

І пропадаю, мов собака,

Мов той Іуда! Помолись

За мене богу, мій ти сину,

На тій преславній Україні,

На тій веселій стороні,-

Чи не полегшає мені?

[Друга пол. 1847, Орська кріпость] - 1857, мая 16, Новопетровское укрепление

Привикне, кажуть, собака за возом бігти, то біжить і за саньми.

То так і я тепер пишу:

Папір тілько, чорнило трачу…

А перш! Єй-богу, не брешу!

Згадаю що чи що набачу,

То так утну, що аж заплачу.

І ніби сам перелечу

Хоч на годину на Вкраїну,

На неї гляну, подивлюсь,

І, мов добро кому зроблю,

Так любо серце одпочине.

Якби сказать, що не люблю,

Що я Украйну забуваю

Або лукавих проклинаю

За те, що я тепер терплю,-

Єй-богу, братія, прощаю

І милосердому молюсь,

Щоб ви лихим чим не згадали;

Хоч я вам кривди не робив,

Та все-таки меж вами жив,

То, може, дещо і осталось.

[Кінець 1847, Орська кріпость]

А нумо знову віршувать.

Звичайне, нишком. Нумо знову,

Поки новинка на основі,

Старинку божу лицювать.

А сиріч… як би вам сказать,

Щоб не збрехавши… Нумо знову

Людей і долю проклинать.

Людей за те, щоб нас знали

Та нас шанували.

Долю за те, щоб не спала

Та нас доглядала.

А то бач, що наробила:

Кинула малого

На розпутті, та й байдуже,

А воно, убоге,

Молодеє, сивоусе,-

Звичайне, дитина,-

І подибало тихенько

Попід чужим тином

Аж за Урал. Опинилось

В пустині, в неволі…

Як же тебе не проклинать,

Лукавая доле

Не проклену ж тебе, доле,

А буду ховатись

За валами. Та нищечком

Буду віршувати,

Нудить світом, сподіватись

У гості в неволю

Із-за Дніпра широкого

Тебе, моя доле!

[Перша пол. 1848, Орська кріпость]

Тиняючи на чужині

Понад Елеком, стрів я діда

Вельми старого. Наш земляк

І недомучений варнак

Старий той був. Та у неділю

Якось у полі ми зострілись

Та й забалакались. Старий

Згадав свою Волинь святую

І волю-долю молодую,

Свою бувальщину. І ми

В траві за валом посідали,

І розмовляли, сповідались

Один другому. «Довгий вік! -

Старий промовив.- Все од бога!

Од бога все! А сам нічого

Дурний не вдіє чоловік!

Я сам, як бачиш, марне, всує,

Я сам занівечив свій вік.

І ні на кого не жалкую,

І ні у кого не прошу я,

Нічого не прошу. Отак,

Мій сину, друже мій єдиний,

Так і загину на чужині

В неволі.» І старий варнак

Заплакав нишком. Сивий брате!

Поки живе надія в хаті,

Нехай живе, не виганяй,

Нехай пустку нетоплену

Іноді нагріє.

І потечуть з очей старих

Сльози молодії,

І умитеє сльозами

Серце одпочине

І полине із чужини

На свою країну.

«Багато дечого не стало,-

Сказав старий.- Води чимало.

Із Ікви327 в [море]328 утекло…

Над Іквою було село,

У тім селі на безталання

Та на погибель виріс я.

Лихая доленька моя!..

У нашої старої пані

Малії паничі були;

Таки однолітки зо мною.

Вона й