Читати книгу - "Хліб по воді, Шоу Ірвін"

Крім того, ви маєте право на адвоката. Мій обов'язок попередити вас гіро це.

— Адвокат і справді мені потрібен,— сказав Ромеро.— У вас часом немає на прикметі путнього? Бо той, якого я знаю, живе аж на Сто тридцять сьомій у Нью-Йорку.

Полісмен пустив його слова повз вуха.

— Зброю вилучили?

Стренд витяг із кишені ножа й віддав полісменові.

— Дякую,— кинув той.— Це буде речовий доказ. Ви закінчили, лікарю?

— Так,— кивнув головою доктор Філіпс, знімаючи гумові рукавички.

— Нам краще поїхати до відділка,— сказав полісмен.— Давай руки, хлопче.

Ромеро всміхнувся й простяг руки.

— Боїтесь, щоб я не накинувся на вас у машині, шефе?

-— Зловмисний напад із застосуванням холодної зброї,— уточнив полісмен.— Раджу тобі серйозно замислитись.

— Дитячий розмір, будь ласка,— сказав Ромеро, коли полісмен дістав наручники.

— Ви гадаєте, без цього обійтися не можна? — запитав Бебкок.— Я певен, він поводитиметься...

— Так, сер,— відповів полісмен.—Типові правила затримання Згідно з інструкцією.

— А-а...— мовив Бебкок.— Згідно з інструкцією...—Він зітхнув.

— Вперед, хлопче!— Полісмен різко смикнув за наручники, і Ромеро підвівся з табуретки.

— Сподіваюсь, я вам не потрібен?— запитав доктор Філіпс.

— Ви свідок нападу?

Лікар похитав головою.

— Гаразд. Потім вам, може, доведеться описати рану. Сьогодні ви нам не потрібні.

Бебкок, Стренд і Хітц — по його обличчю й досі котилися сльози— рушили за полісменом. Тримаючи Ромеро за лікоть, він повів хлопця до дверей.

— Ромеро,— озвався лікар,— раджу тобі віднині випробовувати свою силу тільки у футболі.

— Ми приїдемо в моїй машині,— сказав Бебкок полісменові.— Зустрінемось у відділку.

Вени бачили, як полісмен штовхнув Ромеро в заднє відділення своєї машини й замкнув дверцята. Між переднім і заднім сидінням була залізна сітка, і Ромеро здавався звірятком у клітці. Полісмен сів за кермо, і вони поїхали. Бебкок зітхнув.

— Піду по машину,— сказав він.—Я скоро. Гадаю, Хітцові не слід багато ходити в такому стані.— І попростував до свого будинку.

Стренд залишився з Хітцом.

— Годі рюмсати!—кинув він, роздратований скиглінням хлопця.

— Він би мене вбив! Якби ви-не нагодилися, я б уже був мертвий.

— Коли б він хотів убити тебе, то взяв би що-небудь путяще, а нескладаного ножика з лезом у два з половиною дюйми.

— Вам би той складаний ножик здався куди страшнішим, якби той виродок кинувся на вас або .на вашу дружину... Або на вашу пихату дочку,. що приходила на футбол,— сказав Хітц, витираючи носа затиллям долоні.—Тоді б ви на все горло кричали, щоб суспільство захистило вас від латинців та чорних.

— Боюся, ми з тобою говоримо різними мовами.— Стрендові хотілося завести Хітца в темний куток і врізати по його зарюмсаній пиці.

— Ось що я вам скажу,— мовив Хітц.—Хай ото краще вони посадять його якомога надовше, а то ще взнають мого батька...

— Не думаю, що суд зацікавиться твоїм батьком. Скажи мені, Хіт-це, ти взяв гроші й листи?

—— Я їх і не торкався! Я нічого про це не знаю. Як ви мені не вірите, то йдіть і обшукайте мою кімнату, самі побачите, чи правду я кажу. Він просто прибіг до мене і зняв крик. Я навіть не міг уторопати, чого він кричить. Я знаю, це ваш улюбленець, ви вважаєте, що він бозна-який розумник. Геній із гетто! Його вже знають усі. Хочете, скажу, як його прозвали у школі? Джоджо, хлопчина із джунглів. Великий експеримент! Спроба перетворити дитя горили на людину. Тепер ви бачите, як обернувся ваш експеримент, містере Стренд?! — Голос у Хітца став писклявий, надсадний.— І хто за це поплатився? Я! Якщо ви збираєтесь утнути ще який-небудь благородний експеримент, то раджу це робити десь-інде. А краще вирощуйте цих геніїв у пробірці.

— Я не потребую твоїх порад, Хітце,— відказав Стренд.— Мені дуже прикро, що так сталось і що тебе поранено. Але не настільки прикро, щоб я погодився вислуховувати твою балаканину про суспільні проблеми • Помовч і приготуйся розповісти поліції, як усе сталося. Але без філософських висновків.

— Він міг убити мене,— пробурмотів Хітц, щоб сказати своє слово останнім.

Під'їхав Бебкок, освітивши їх фарами. Хіти сів позаду, Стренд — поруч із директором.

Коли вони ввійшли до поліційного відділка, Ромеро стояв перед столом, за яким сидів сержант. Наручники з нього зняли, Поруч стояв молодий полісмен.

— Я нічого не скажу, поки мені не дадуть адвоката!—раз у раз повторював Ромеро.— Навіть не назву свого прізвища!

— Твоє прізвище ми знаємо,—терпляче мовив сержант.

— Ось він — злочинець!—Ромеро показав на Хітца.— Він злодій. Я хочу, щоб його засудили. За крадіжку.

До цього ми ще повернемося,— спокійно проказав сержант.-^ Ви маєте право на один телефонний дзвінок. Подзвоніть своєму адвокатові,, якщо хочете.

— Я не можу найняти адвоката. Цей гад украв усі мої гроші. У мене тільки шість доларів. Може, ви знаєте, де за шість зелененьких можна найняти опівночі адвоката?

Сержант грався на столі складаним ножиком, то відкриваючи його, то закриваючи.

— Завтра ми знайдемо вам безплатного захисника. А поки що, Джеку,— звернувся він до полісмена,— замкни його в камеру. Я запишу свідчення цих трьох джентльменів, а вранці заведемо на нього справу.

— Ходімо, приятелю.—Полісмен узяв Ромеро за руку і повів до камер. Обидві вони, як помітив Стренд, були порожні.

— Ну, юначе,— обернувся сержант до Хітца,— почнемо з вас...

Була майже третя ранку, коли сержант закінчив допит. Він знов і знов примушував усіх трьох переказувати всі події і записував їхні відповіді до формулярів, які взяв із папки, що стояла на полиці позад нього.

Гаразд, панове. Дякую вам, на добраніч! — нарешті сказав він.— Тепер ви можете йти. Завтра в суді засідання. Хлопець стане перед суддею і вибере собі адвоката.

— Я найму йому адвоката за рахунок школи,— мовив Бебкок.— Але скажіть, чи не могли б ми забрати його зараз із собою до школи? Що, якби ви звільнили заарештованого під мою відповідальність? Я обіцяю привезти його завтра вранці сюди.

— На жаль, ні, сер,— сказав сержант.— Відпустити на поруки може тільки суддя. І ще одне,Джеку,— звернувся він до молодого полісмена;— Поїдь із Хітцом до школи й обшукай його кімнату. Я був би вам дуже вдячний, панове, якби ви поїхали теж — понятими при обшуку. Вибачайте. Хітце, але ми повинні перевірити, чи є які-небудь докази звинувачення, висунутого проти вас Ромеро. Звісно, якщо ви відмо&итеся впустити до своєї кімнати поліцейського — це ваше право. Тоді ми змушені будемо взяти ордер на обшук. Але це ми зможемо зробити тільки вранці, і нам доведеться затримати вас тут на всю ніч.

Стрендові здалося, що він помітив у очах сержанта Лірі, коли той сказав про це, зловтішний блиск. Сержантові не сподобалася Хітцова версія вечірніх подій, і полісмен трохи затримав погляд на хлопцеві, коли той згадав про свого впливового батька у Вашінгтоні.

— Кожен, хто хоче, може обшукати мою кімнату,— голосно заявив Хітц.— І мене. Коли завгодно. Мені нема чого ховати! — І він почав вивертати кишені, викладаючи иа стіл дрібняки та доларові банкноти, потім демонстративно жбурнув гаманця.

— От і гаразд,—сказав сержант, коли Хітц закінчив.— А тепер заберіть свої гроші. Я складу протокол, і вранці ви його підпишете.

Хітц сів у машину до полісмена, а Стренд — до Бебкока.

— Яка жахлива ніч! — стомлено мовив Бебкок, уже сидячи за кер-мом.— Досі в Данберрі нічого такого не траплялося. Бували, звісно, дрібні крадіжки, але щоб отак жорстоко...— Його пересмикнуло.—Це просто чудо, що ви з дружиною саме нагодились. А то хто знає, що могло б статися. Сподіваюсь, Леслі не дуже рознервувалася. Мушу;сказати, вона була навдивовижу спокійна, коли дзвонила мені.

— Леслі все зрозуміла,— відповів Стренд.

— Як ви гадаєте, хто тут правий, а хто винен? — запитав Бебкок.-— Я маю на увазі не історію з ножем. Хай що там кажуть про милосердя, а я не можу простити хлопцеві, який підняв на однокласника ножа. Але як ви вважаєте: це просто жахливе непорозуміння чи щось інше? Ромеро вам не казав, чому він подумав саме на Хітца? Ви в нього не запитували?

— Запитував,— відповів Стренд.

— І що ж він сказав?

— Що це йому сказали під секретом. Хто зна, що він мав на увазі.

— Вам, мабуть, дуже, прикро,—зітхнув Бебкок,— У Ромеро все так добре йшло...

— Прикро — не те слово,— рішуче заперечив Стренд.— Я почуваю себе винним. Страшенно винним. Боюся, що я забув про здоровий глузд, поклавшись на— сліпу віру. Його місце на вулиці, а не в такій школі, як наша. Я сплутав розумові здібності дикуна з внутрішньою культурою.

— Ви не повинні брати всю вину на себе. Чи перекладати її на містера Хейзена.— Бебкок зняв одну руку . з керма й легенько торкнув Стренда за плече.— Просто це нещасливий збіг обставин. Такого ніхто не міг передбачити. Сказати правду, я від самого початку думав, що хлопець не дотягне до кінця навчального року. Я гадав, йому набридне коритися, він не змириться з дисципліною... Але щоб через отаке...— Думаєте, його посадять?

— Сподіваюся, що посадять,— гірко відповів Стренд.— Я, бувши суддею, посадив би.

— Ну що ви, Аллене,— лагідно мовив Бебкок.—Навіщо нам квапитися з вироком, поки не— з'ясовано всіх обставин справи?

— Для мене вирок суду етав очевидний тієї миті, коли я побачив, як Ромеро женеться з ножем за Хітцом.

На хвилю вони замовкли, потім Стренд сказав:

— Якщо опікуни школи звинуватять єас і зажадають рішучих заходів, зверніть усе на мене, і я того ж дня піду з роботи.

— Не думаю, щоб до цього дійшло,— відповів Бебкок, проте голос його звучав не зовсім упевнено.

Коли вони під'їхали, полісмен із Хітцом чекали їх у машині перед Мелсоновим корпусом. Вони всі перейшли через порожню загальну кімнату й піднялися на другий поверх. Стренд був здивований, що всі хлопці спали. Мабуть, бійка в Хітцовій кімнаті і його втеча сходами вниз; а потім через подвір'я відбувалися в мертвій тиші. Хітц єдиний у всьому корпусі мешкав у кімнаті сам. Стренд не знав, чому так сталося,— чи тому, що хлопець мав впливового батька, чи тому, що з Хітцом ніхто не хотів жити.

Кімната .була маленька і, коли не зважати на кров на килимі та незастелене ліжко, досить охайна. Стренд із Бебкоком стояли в дверях, бо для всіх у кімнаті не вистачало місця. Тим часом полісмен методично висовував шухляди, заглядав під ліжко, відкинув ковдру, перевернув килим, пройшовся по кишенях у Хітцовій одежі, що висіла в шафі.

— Нічого,-— повідомив він хвилин через десять.

— Я ж вам казав,— озвався Хітц.