Читати книгу - "Хліб по воді, Шоу Ірвін"

Скільки, кажеш, грошей у тебе було, Ромеро?

— Триста сімдесят п'ять доларів.

— Що?! — вражено вигукнув Стренд.— Скільки?

— Триста сімдесят п'ять.

— Де ти їх узяв?

— Мені потрібен адвокат,— заявив Ромеро.

Я вам скажу, де він їх узяв, містере Стренд,—утрутився Хітц.— Двічі-тричі,на тиждень він грає вночі в своїй кімнаті у кості. І багато хто з хлопців каже, що він махлює. Він і Роллінз. Обидва. Один латипець, а другий чорнопикий. Ось у якій ви школі викладаєте. І не думайте, що я не розкажу про це всім. Мій батько — неабиякий чоловік у Вашінгтоні і знає там усіх газетярів, і багатьох у Нью-Йорку.

Ти. б краще помовчав? Хітце! — зневажливо мовив Стренд до плаксивого товстуна.— Спробуй. не розтуляти рота — так скоріше спиниться кров.— Він зітхнув, подумавши про те, як ця пригода виглядатиме в газетах і що про неї казатимуть на наступних зборах ради опікунів у Данберрі.— Ви що.— справді граєте вночі з Роллінзом у себе в кімнаті в кості? — звернувся він до. Ромеро.

— Не приплутуйте, сюди Роллінза,— сказав Ромеро.—Той хлопець тут ні до чого. Він просто мій сусід, по кімнаті. .

— Де Роллінз?

— Спить. Він нічого не знає про те, що сталося. Він повернувся стомлений і ліг спати.

— Ти йому про це нічого не сказав?

— Якби сказав, то Роллінз пішов би до Хітца й порішив цього гада голими руками. А на, ранок Роллінза витурили б звідси в три шиї. І пропав би тоді для. нього і коледж, і професійний футбол. У Роллінза й так багато клопоту через те, що він чорний. Я не хочу, щоб його викинули на вулицю тільки за те, що він мій товариш.

—. А дозволь тебе запитати, Хесусе,— мовив Стренд.— Чому ти вважаєш, що твої гроші взяв саме Хітц?

— Якщо там узагалі були якісь гроші! — докинув Хітц.— Це мале падло чіплялося до .мене ще з початку навчального року. Мені не подобається, кого приймають до нашої школи останнім часом, і я цього не приховую. У нас вільна країна, і я можу казати все, що хочу...

— Гадаю, тобі краще спокійно полежати, Хітце, — мовив Стренд, намагаючись говорити неупереджено, терпляче, і водночас розуміючи,, що де йому не вдається. —Отже, Ромеро, чому ти подумав, що то Хітц, а не хтось інший, узяв твої гроші?

— Мені про це сказали.

— Як —сказали?

— Під секретом.

— Хто?

— Я ж кажу, під секретом. — Повторив Ромеро.

— Ти знайшов гроші в кімнаті Хітца? Чи листи, про які ти згадував?

— Ні,—відповів Ромеро.

— Звісно, що ні,— кинув Хітц. — Бо я нічого й не брав. Якщо взагалі хто-небудь щось брав. У нього не всі дома, містере Стренд. Він ненавидить усіх на світі. Принаймні всіх до одного білих. Якби вчителі тут мали не заячі душі, вони б усі, в тім числі й ви, заявили, що в Дан-беррі навіть духу цього малого виродка ке повинно бути!

— Ти краще заткнися, пухир! — кинув Ромеро.— Бо чикну ще й другу щоку і гузно відріжу на десерт!

Ця погроза нагадала Стрендові, що він і досі тримає в руці нескладеного закривавленого ножа. Він склав його і сунув до кишені.

— Ромеро,— сказав Стренд,— ти собі не робиш краще тим, що нахваляєшся...

Розчинилися двері, й увійшли Бебкок та доктор Філіпс. Директор завмер перед видовищем у кімнаті.

— О господи! — простогнав він.

Доктор Філіпс кивнув головою Стрендові, якось дивно зиркнув на Ромеро, потім схилився над Хітцом і сказав:

— Нумо глянемо, що тут у нас.— Лікар відняв від шоки і кинув на підлогу просяклий кров'ю носовичок. Потім заходився вивчати крізь окуляри поранену щоку, легенько її торкаючись.

— Краще відвести його до ізолятора,— промовив він.— Треба буде промити й зашити рану. Небагато зашити, зовсім трошки.

— Болітиме!—заскиглив Хітц, скрививши спідню губу.

— Звичайно, болітиме,— сказав лікар.— А то ж як.— Він був чоловік безцеремонний, рішучий, проте діло своє знав. З учнями лікар панькатися не любив. Він відкрив саквояж, дістав бинт і перев'язав рану. Бинт ураз почервонів. Лікар скинув із себе пальто. — Вставай. На ось, накинь на плечі. Я доведу тебе до машини.

— Я не знаю, чи зможу йти... Я втратив багато...

— Дурниці! — урвав Хітца лікар.— Підводься. Рана не глибока. Краса твоя не постраждає.

Підводячись з канапи, Хітц удав, ніби в нього наморочиться у голові. Лікар допоміг йому надягти пальто й застебнув гудзики. Ромеро, похиливши голову, спідлоба спостерігав за цією сценою. В його темних очах прозирала зневага.

— Може, дати йому морфію, щоб погамувати нестерпний біль?1 —-кинув Ромеро.

— Годі вже вам, юначе!—сказав Бебкок. Уперше Стренд почув у директорському голосі суворість.

— Бебкок,— мовив лікар, зупинившись біля дверей і легенько поклавши Хітцові на плече руку,—раджу вам викликати поліцію.

— Поліцію? — розгублено повторив Бебкок.— О господи... Гадаєте, без неї не обійтись?

— Так, не обійтись,—сказав лікар.—Якщо я хочу, щоб у мене не забрали дозвіл практикувати. І якщо ви й далі хочете керувати школою.

— Так-так, звичайно,— похопився Бебкок.— Просто... Досі тут такого не траплялося. Звісно... Я викличу поліцію.

:— Скажіть їм, щоб приїхали до ізолятора. Вони, звісно, проведуть розслідування. А поки що, юначе...— Він примовк і подивився на Ромеро.— Ми з тобою знайомі, еге ж? Ти з футбольної команди?

— Так,— кивнув головою Ромеро.— Ви ще сказали, що випускати мене на поле — чисте божевілля.

— Як твоє прізвище?

— Ромеро.

— Вважай себе під домашнім арештом. А я — твій наглядач. Зберемося всі в ізоляторі.

Коли лікар із Хітцом вийшли, на мить запала тиша. Стренд був ра-дий, що більше не доведеться дивитись на закривавлене обличчя Хітца. Бебкок зітхнув, утупився в канапу, підняв окуляри на лоб, а потім знов опустив їх. Стренд помітив, що Бебкок без краватки. Це вперше він бачив директора без краватки. Мабуть, той уже спав зі своєю пухкою дружиною, коли подзвонила Леслі; й одягався поспіхом.

— Канапу треба буде витерти,— порушив мовчанку Бебкок.— Вона геть закривавлена. Що я скажу поліції? — Голос його звучав безпорадно.— Я ж нічогісінько не знаю. Поблизу є телефон?

— Я піду додому й подзвоню звідти,— запропонував Стренд.

— Мені хотілося б знати, що тут скоїлося,— сказав Бебкок сумним голосом.

— Я розкажу вам потім.— І Стренд пішов через хол до своєї квартири.

Леслі сиділа біля піаніно, але не грала. Почувши, що увійшов Аллен, вона обернулася.

— То що? — спитала вона.

— Випадок досить неприємний. Зараз не маю часу розповідати. Але загалом Нічого серйозного.— Коли він так говорив, йому й самому хотілося в це повірити.— Я повинен викликати поліцію.— Він узяв довідник, що лежав на столі біля телефону, знайшов і набрав номер. Черговий назвався Лірі. Сержант Лірі.—Сержанте,— сказав Стренд,— ви можете негайно вислати кого-небудь у Данберрі до ізолятора?

— Характер інциденту? — запитав сержант Лірі.

— Сталася суперечка.,. Побилися два хлопці. Одного з них поранено.

— Карета швидкої допомоги потрібна?

— Та ні, не думаю. Його оглянув лікар. Рана дріб'язкова. Поріз.— Стренд відкашлявся.— Один хлопець мав ножа.

— У Данберрі?! — перепитав вражений Лірі. Статистика злочинності в містечку та околицях була не багата на різанину.

— Це сталося в кінці вихідних.— "Заради честі школи,—подумав Стренд,— треба якось виправдовуватись".— Нікого з учителів саме не було. То ви кого-небудь пришлете?

— До вас приїдуть. До ізолятора, кажете? З якого це боку території— зі сходу чи заходу?

Стренд розгубився. Він заплющив очі й спробував пригадати, з якого боку в Данберрі сходить сонце. Потім мовив:

— Зі сходу.

— Гаразд,— відказав сержант.— Злочинець під арештом?

Якусь мить Стренд не міг повязати слово "злочинець" із вечірніми подіями. Потім він згадав про Ромеро.

— Так,— сказав нарешті Стренд.— Злочинця ми затримали.

Коли він поклав трубку, Леслі засміялася. В її сміхові звучали саркастичні нотки.

— Ти розмовляв, як детектив у кіно,— сказала вона.

— Люба, гадаю, тобі краще не чекати мене,— мовив Стренд.— Я мушу йти з Ромеро та Бебкоком до ізолятора. Там буде поліція, і бог знає, скільки це триватиме. Я розповім тобі про все, коли повернуся,

— Злочинець!—проказала Леслі.— Цікаво, скільки ж злочинців у Нашій школі? Хотіла б я побачити список випускників на двотисячний рік і довідатися, скільки з них сидітимуть на той час за гратами.

— Мені дуже прикро, люба, що ти...

— Це не твоя провина,— сказала Леслі.— Не затримуйся довго. Завтра тобі рано вставати.

Аллен поцілував дружину й пішов до загальної кімнати. Він почув, як Леслі замкнула за ним двері.

(Закінчення в наступному номері)

англійської переклали Олекса ЛОГВИНЕНКО та Володимир МУСІ ВИКО

Заставка Олега Блащука

Розділ третій

Коли вони увійшли в ізолятор. — Ромеро посередині між Стрендом та Бебкоком, — лікар саме закінчив промивати рану на щоці в потерпілого й зробив знеболюючий укол, щоб потім її зашити. Хітц усе стогнав і пускав сльози. Ромеро дивився на нього зневажливо, проте мовчав. Він сів на табуретку, дістав пачку сигарет, закурив і почав пускати кільця диму. Лікар був надто заклопотаний Хітцом і не помітив цього відразу, та коли помітив, то невдоволено зиркнув на Ромеро й сказав:

— Тут курити заборонено, юначе!

— Вибачте, — мовив Ромеро й погасив сигарету.— І дозвольте висловити вам мою вдячність. Лікарю цим ви, без сумніву, врятували мене від раку.

— Прибережи свої жарти; для поліції! — кинув лікар і став просилювати нитку в голку. Хітц дивився на нього з жахом.— Твій організм сприймає пеніцилін? — запитав лікар пораненого.

— Не знаю.

— Гаразд, спробуємо. — Доктор Філіпс присипав рану якимсь порошком.— Щока заніміла? — Він щосили натис вказівним пальцем — лікар був у гумових рукавичках — на щоку над раною. — Відчуваєте?

— Здається, ні.

Стренд змушений був відвернутися, коли лікар почав, зашивати рану. А той швидко і вправно протикав голкою шкіру й уже затягував пер

ші шви. Стрендові стало соромно за свою слабкодухість, тим більше, що Бебкок і Ромеро дивилися на операцію зацікавлено.

Коли доктор Філіпс зашив рану й уже перев'язував Хітцові щоку, двері відчинилися й увійшов полісмен. Вигляд він мав такий, ніби щбй^ но встав із ліжка.

— Сержант сказав, тут скоєно злочин,— мовив він.— Якого характеру злочин?

— Мого характеру,— відповів Ромеро.—Це я його порізав.

— Ви заарештовані,— оголосив полісмен офіційним голосом.—Тепер усе, що ви казатимете, може бути використано проти вас.