Читати книгу - "Секрет Світлячка, Олена Гуйда"

Ах, ось до чого це все було? Мабуть, саме так офіцери бачать спробу убезпечити цілителів. Ось тільки я не штатний цілитель. Я просто студентка на практиці, яка завтра закриє контракт та помахає йому рукою.

– Це вже винятково моя проблема. Яку я волію вирішити, а не втекти від неї… – з язика ледь не зірвалося, що мені й так доводилося часто втікати від проблем.

І якщо продовжувати в тому ж дусі, то все моє життя перетвориться на безперервний біг. І лишається питання, коли в мене закінчаться сили – що зі мною буде? І що буде з Мел, яку мені зараз пропонували просто покинути?

– Другої подібної пропозиції не буде, льєро Трев, – відсахнувшись і віддалившись на кілька кроків, повідомив темний.

Але все одно залишалося це почуття, ніби він нависає з мене. Що наповнює собою всю кімнату. Що варто мені моргнути і знову його чорні очі із золотою вертикальною зіницею опиняться поруч.

– Дуже на це сподіваюся, – кивнула я. – Як і сподіваюся, що ти не забуватимеш про головне правило загону і пропозицію стати твоєю шльондрою ми теж забудемо. І не згадуватимемо у майбутньому.

Скрип зубів Кірая я почула навіть на відстані.

– Як скажеш, – кивнув офіцер. – Напевно, мені час.

– Мабуть, – погодилася я.

Він кинув на мене один погляд, від якого чомусь усередині щось обірвалося. А потім глянув на перекинуту чашку. Мить і чашка знову стояла, а розлитий чай просто випарувався, залишивши в повітрі насичений аромат трав.

І Кірай пішов. Мовчки і швидко. Я навіть не знайшла в собі сил його проводити та зачинити за ним двері. Просто стояла і дивилася в темний прохід.

Знову моргнула лампа, що майже повністю розрядилася. Завив вітер за вікном. І стало холодніше. Треба б розтопити грубку. Але...

Я так само стояла, не в змозі поворухнутися. Очі палили сльози образи. Я душу роз'їдав біль.

Ні, Трісс, це все не для тебе. Нехай там думає що хоче. У тебе свій шлях і не той, що тобі пропонували.

Я перевела подих, збираючись із силами та думками. І тільки тепер помітила сунару, яка підслуховувала нашу розмову, причаївшись на підвіконні. Вона була бліда, і нагадувала сніг у вечірніх сутінках. А в її очах, що округлилися, читався жах.

Треба було сказати, що все буде гаразд і нічого страшного не сталося. Але в мене на це просто не було сили.

– Спати час, – зронила я. – Завтра думатимемо, що з цим робити.