Читати книгу - "Відьми, жерці та інші неприємності, Шаграй Наталія"

   Наступний день ми знову провели з книгами та роздруківками.

  Історія – це не просто минуле. Це наша культурна спадщина. Коли врахувати, що перші люди на теренах України з’явилися десь мільйон років тому, то мене охоплював відчай, від тієї кількості інформації, якої я не мала і не могла мати. Адже, археологи вивчають історію на основі викопних знахідок. Археогенетика вивчає генетичні зв’язки сучасних людей і їхніх далеких предків.  А є ще культурологія, етнографія, культурна антропологія і т.д. Та мені життя не вистачить, щоб в усьому цьому розібратися. Але після хвилини глибокого відчаю, я збиралася наскрібала оптимізму й заряджала себе на продовження роботи. Адже віра річ уперта, здатна перемолоти сумніви й надати наснаги рухатися вперед. Й вона тихенько шкреблася у задвірки моєї душі й змушувала продовжувати шукати відповіді на запитання. Від того настрій мій й без того нерадісний був вже зовсім роздраконений. Ну може тому ще всяко сприяло те, що спала я геть погано.

  Цієї ночі я знову чула те благання про допомогу. А вранці була особливо в’їдлива…і люта за свою безпорадність. Та поцілуй бузька в калатало, з цим усім!

  Мене дивувала вигадливість людей та їхні бажання. Як тільки люди освоїли натуральний товарообмін й перейшли до монет, то відразу стало видно, як прагнення людей до заможного життя, так і віру в потойбічне життя та безсмертя душ. І від того, що можна вбити 50 юнаків, щоб поховати їх з царем у мене волосся на голові дибки ставало. Але в ті часи цінність життя була іншою чи що?

  Я була в такому душевному стані, коли від самої себе було невідомо чого чекати. Вдосталь наситившись діяльністю жерців…о, ця категорія в усі часи залишалася незмінною…Думаю, що споконвічно не усі з них витримували випробування владою. Я впала знову у відчай, бо в душі не мала, як цю всю цінну інформацію можна було б застосувати у реальності. У моїй сумній й невблаганній дійсності…

   Я показилася трохи й знову відловила Еміля. Той, на нових колесах, став оживати на очах і я вже встигла познайомитися з його впертістю, настирністю й трохи відбитістю. Останнє, як виявилося було чи то вроджене, чи любовно набуте. А хоча, можливо, воно було притаманне молодим дурням, які пороху не нюхали. Бо живе воно таке у своєму світі,  для Еміля гроші взагалі не проблема, та він і гадки немає, що їх треба ще заробити, й зовсім не задумується, що існує для людей інша реальність.

  Я вже встигла кілька разів ментально дати йому по лобі, не боляче, але образливо. Я ж бачила, що то він не зі зла, а скоріше від нестачі розуму. Ще раз про себе пораділа, що цей типчик тут ненадовго. І що люди, а також чужі дорослі діти, мене взагалі дратують.

 Еміля я знову посадила поряд себе. І щось таке на морді обличчя у мене було рішуче, що той захвилювався, пробував відтягнути екзекуцію, проте згадав про брата й мовчки нарешті всівся.

  Цього разу лінію його брата було легко знайти. Я її чітко відчувала. Відмежувалася від усього й провалилася в ту лінію. Я чітко себе контролювала й цього разу я не тільки за лінією спостерігала я вливала сили й, здається, це в мене виходило…я повільно давила на стіну й шкреблася за лінією…Стіна прогиналася, пручалася й змінювалася. Від сил, які я вгепала я почувалася, наче сп’яніла. Рикошетом мені прилітало від моєї ж сили. Довкола розливався флер сплетений мереживом із чорноти та світла. Я давила й перекатами сил переді мною блякло й вітіювато лягала лінія, накрита, немов шовковою вуаллю. Я вже нічого не бачила…В голові гупала кров…чи то у фіналі я чула чуже серцебиття…Магічне, таємниче й точно живе та налякане. А далі мене викинуло. І це було боляче…Так боляче, що мені подих перехопило, а в голові щось розірвалося на тисячі осколків.

  В себе я приходила важко. Над головою щось зуділо. Й від того писку не було сил відмахнутися. Але відкрити очі, то було вище моїх сил. Хоча впасти в блаженну темряву мені не вдалося. Щось мені це вже нагадує…але крізь біль, що полосує мою голову я не можу згадати що…Очі, я відкрила, коли на мене полилися щось холодне. Над головою маячило обличчя…Ще кілька хвилин я намагалася крізь туман продертися…

- Селена…ти….

Я бачила як він відкривав та закривав рота, але слів ще не чула. Оце мене приклало. Кілька разів поморгала й спробувала зосередитися.

- Ти мене чуєш???

- Я тебе чую…- чужим, металевим голосом відповіла.

- Слава Богу! Я так злякався! Ти не приходила до тями…Знову. Довго. І в тебе кров з носа.

- Ага! – в’яло погодилася я.

- Що ага? Ти знову відключилася у мене на очах. Ти себе бачила? Ти хоч уявляєш, як виглядаєш? Ти стала вся біла, як стіна, з носа в тебе потекла кров…- продовжував він бубоніти над моєю головою.

І чого його ото не помовчати? Правду ж кажуть, мовчання – золото! Зважила свою готовність піднятися чи краще прикинутися мертвою?  Останній варіант мені був дуже до душі, проте це неспокійне ж не дасть спокійно вмерти. А я не готова до нових мук. Зітхнула зі своєї непринадної долі. Зібралася…Та кому я брешу? Я зараз, як той кисіль. Мене можна хіба що перелити в іншу посудину. Прикрила очі. Над головою підсилився вищання й бідкання й блеяння, що він тут зараз розпочне дзвонити у швидку, МНС, Ілону Маску. Очі відкрила. Я цього юного трагічного телепня вже люто ненавиділа. Бачиш, людині погано, то відійди й не лізь. Це лізе…Я дратуюсь. Як все ж таки гарно жити самій. Хочеш у відключці повалятися, то валяєшся. Тужіння набули нового відтінку й вже у них з’явилася погроза подзвонити Іринці. Сволота ж він. Очі відкрила.