Читати книгу - "Моя зухвала, Ема Ноель"

Охоронець, водій, позаду майже непомітний хвіст. Все, як завжди. Мене везуть додому під пильним наглядом.

Руслан пішов. Куди й на скільки — не сказав.

Та я все одно знайду спосіб втекти. Здається, я знаю, де його шукати. І знаю, як припинити це раз і назавжди. Якщо ні поліція, ні ГУР нічого не збираються робити, то зроблю я. Якщо цей монстр дістався мені, то я його й маю зачинити в клітці.

Вдома переодягаюся у свій старий маскувальний одяг безпритульного хлопчиська. У будинку вже нікого немає. Охорона на вулиці. Вимикаю всюди світло й обережно відчиняю вікно в кімнаті Руслана.

До мого улюбленого охоронця додалося ще кілька, які блукають по периметру. Їх стало більше. А Руслан ґрунтовно підготувався. Я немов під арештом. І як мені звідси вибратися?

Чую розмову охоронців внизу. Вони збираються кудись їхати. Ні, не кудись! До Руслана, й кажуть, що йому потрібна підмога. Невже почалося і його планують схопити?

Болісне передчуття зароджується в серці й раптово охоплює все тіло до тремтіння в колінах. Я боюся за нього, хоч і розумію, що так буде правильно.

Але я повинна туди потрапити.

Божевільна ідея миттєво спалахує в голові. Мені потрібно всього лише непомітно потрапити в один з автомобілів охорони в гаражі прямо зараз, поки на вулиці метушня.

Кидаю телефон у кишеню, попередньо поставивши його на беззвучний режим, і спускаюся вниз у темряві. Прочиняю двері гаража. У гаражі поки нікого не чути, але голоси лунають із вулиці вже зовсім поруч. Не гаючи ні секунди, прослизають всередину, залажу в один з автомобілів і перебираюся в багажне відділення позаду задніх сидінь.

Залишається сподіватися, що з автомобілем я не помилилася. Те, що це не авто Руслана й не нашого постійного охоронця, я знаю напевно. Отже, усе повинно пройти згідно з планом.

Охоронці поспішно розсідаються у автомобілі. Двері того, у якому сиджу я, теж відчиняються. Сиджу тихенько. Якщо вони не зазирнуть за сидіння, то не побачать мене. Але якщо подивляться…

Буду сподіватися, що не подивляться.

Чую, як клацають затвори. Це ж вони? Вони, без сумніву. Охоронці заряджають і готують зброю. Матінко, та в Руслана ціла маленька армія. Озброєна армія.

А я не можу попередити Віктора й Андрія про те, що тут відбувається. Зворотного зв’язку мені не дали і сказали, що дзвінки та повідомлення можна легко відстежити. І що в разі необхідності, коли ця необхідність виникне, вони самі знайдуть мене.

— До чого готуємося? — чую голос одного з чоловіків.

Скільки їх у машині, я не бачу, і ці охоронці мені не знайомі, тому я просто прислухаюся до розмови, не зосереджуючи уваги на тому, хто саме говорить.

— До всього, — звучить у відповідь.

— Дівчині точно вистачить двох?

— Гадаю, що так. Вона спить, та й сумніваюся, що хтось ризикне полізти на його територію. Тим паче вони не знають, що ми готуємо засідку.

Засідку?! Чорт! Вони збираються напасти на ГУР? Або на поліцію? Як же складно бути в положенні, де абсолютно нічого не розумієш і нічого не можеш вдіяти.

— Газуй, хутчіш. Ми повинні встигнути раніше. Батька втратили, але сина ми зобов’язані вберегти.

— Хочеш, щоби ми втратили його через банальне перевищення швидкості? Тихіше їдеш, далі будеш.

Судячи з голосів, які я змогла розпізнати, в автомобілі їх п’ятеро, включно з водієм. І, можливо, вони не єдині, хто їде до Руслана.

Залишається сподіватися, що мій браслет працює, й потрібні люди все почули і зрозуміли.

За двадцять із гаком хвилин автомобіль зупиняється. Чоловіки починають виходити. Мені б теж якось вибратися. Бажано, непомітно. Сумніваюся, що охоронці Руслана мені можуть нашкодити, але додому точно повернуть, а мені це зараз ні до чого.

Чоловіки вийшли, але я поняття не маю, чи всі. Сиджу тихенько, коли двері знову відчиняються.

— Ти йдеш?

— Ні. Я отримав наказ поки чекати тут, — чую у відповідь.

Ох, чорт! Один залишився і виходити не збирається. Невже я даремно старалася?

Я не зможу вийти непомітно. Але і просто сидіти й чекати невідомо чого теж не можу.

Мене мучать сумніви. Розум розуміє, як вчинити правильно, але серце з ним абсолютно не згодне. Як можна зрадити чоловіка, якого кохаєш, навіть розуміючи, що він монстр?

Ні, я повинна відкинути почуття. Я зобов’язана вчинити правильно. І правильне рішення тільки одне: викликати підмогу й повідомити про те, що тут відбувається. А оскільки зв’язатися з Віктором і Андрієм я можу тільки в один спосіб, я відкидаю всі сумніви й натискаю приховану кнопку SOS на браслеті, поки не передумала.

Чую, як у охоронця, що залишився в автомобілі, телефон вібрує й сигналізує про повідомлення коротким сигналом. Хоч би його покликали і він вийшов. І не зачинив автомобіль.

Його телефон світиться в темряві. Мабуть, чоловік відповідає на повідомлення.

Кілька секунд тиші насторожують. І розчаровують. Телефон гасне, але він не виходить.

Може, варто спробувати вискочити раптово і втекти? А раптом вдасться? Якщо йому наказали чекати в автомобілі, можливо, він не буде мене наздоганяти?

Чую рух в автомобілі, а за кілька секунд дихання наді мною. Сама дихати перестаю з переляку. Повільно підіймаю голову, сподіваючись, що мені здалося.

Ні, не здалося.

Наді мною чоловік. Звісився через спинку заднього сидіння й дивиться на мене з цікавістю. А я тепер дивлюся на нього. Гучно ковтаю.

Ну все, піймалася.

— Ну привіт, Кіті. Довго там сидіти будеш?