Читати книгу - "Моя зухвала, Ема Ноель"

— Ну привіт, Кіті. Довго там сидіти будеш? — питає чоловік, нависаючи наді мною загрозливою тінню.

І що мені йому сказати? Що я не я, і хата не моя? Що я потрапила сюди помилково? Ну, так, звичайно, геніальне рішення. Так він і повірить.

— Вилазь, — каже, поки я думаю, що робити далі.

— Ні-і, я тут краще посиджу, — відповідаю.

Не знаю, мені в багажному відділенні затишніше і вилазити до цього чоловіка якось не дуже хочеться. Відчуваю себе майже в безпеці.

— Не клей дурня. Катерино, ти ж сама надіслала сигнал тривоги. Я свій, чуєш? Виходь, не бійся.

Тобто… свій? Дивлюся на браслет на своєму зап’ясті. Точніше, витріщаюся на нього.

Раптово розрізнені деталі пазла складаються в єдину картину. Я натиснула кнопку на браслеті. В охоронця миттю спрацював телефон… немов він і отримав цей сигнал. І за кілька секунд він мене знаходить. Виходить, весь цей час я була не сама й за мною непомітно спостерігали?

Отже, їм вдалося завербувати людей Руслана? У всякому разі, одного точно. Інакше, як би він дізнався про сигнал і про те, що я тут? У такому випадку в мене немає причин його бояться.

Я підіймаюсь. Охоронець сідає на заднє сидіння, а я перелажу до нього й сідаю поруч.

— Ви його спіймали? Що там відбувається? — питаю. Важко приховати нотки смутку, від яких мій голос злегка тремтить.

— Незабаром спіймаємо. Можливо, твоя допомога знадобиться.

— Моя допомога? Але чим я можу допомогти? Я всього лише дівчина, — дивуюся.

— Його дівчина, — гмикає охоронець.

Мені це не подобається. Поки я тут, нічого не бачу й не чую, можна уявити, що мене це не стосується й нічого страшного не відбувається. А якщо мені доведеться втрутитися, уже не вийде ховати голову в пісок.

Так, ще мить тому я збиралася бігти, щоби самотужки зупинити Руслана. Але це ж було до того, як я дізналася, що у агентів є своя людина в охороні Руслана, отже, вони чудово знають, що тут відбувається. Навіщо їм я?

— Не хвилюйся, ймовірність того, що тобі доведеться взяти в цьому участь, дуже маленька. Ти й так непогано допомогла. Допомогла з’ясувати, що відомо Руслану. Шеф усе ніяк не міг зрозуміти, звідки Руслан міг здогадатися про темні справи його батька. Та він виявився спритним хлопцем…

— І він продовжив справу батька? — продовжую думку охоронця. — Теж зайнявся… торгівлею людьми?

— А? — чоловік з мить дивиться на мене здивовано, ніби не розуміє, про що я говорю. — А, ну так. Зайнявся. Але нічого, думаю, сьогодні наш день. Більше тобі не доведеться під нього лягати, — охоронець підморгує мені, а таке відчуття, немов лезо в серце встромив. — До речі, можу про тебе подбати після того, як його позбудуться. Я не злий, не грубий, вмію бути ніжним і ввічливим із такими милими дівчатками, як ти…

… позбудуться?…

Це єдине, що зараз звучить у моїй голові. Далі я не слухаю чоловіка навпроти. Я думала, Руслана посадять до в’язниці. Його повинні посадити, а не вбити!

— А чому позбудуться? — питаю й дурнувато усміхаюся, стріляю оченятами охоронцеві, щоби відвернути його увагу.

— Я тобі скажу по секрету, — він нахиляється до мене ближче. Дихання чоловіки стає частішим. Він повільно прибирає волосся з моєї шиї й застигає на мить. Мені це все дуже не подобається й лякає, але я стримуюся, поки що підігруючи йому. — Тому що Руслан почав ставити запитання. І навіть знаходити на них відповіді. Але він виявився занадто незговірливим, — чоловік відхиляється, щоби зазирнути мені в обличчя, але все одно залишається непристойно близько. Він намотує пасмо мого волосся на палець і підносить до обличчя, нюхає…

Я не розумію! Нічого не розумію!

— І тепер агенти ГУР його вб’ють? — питаю насторожено.

Раптом чоловік вибухає гучним сміхом. Заспокоюється, та все ще з посмішкою на обличчі каже:

— Ага, агенти, — ще один смішок завершує його фразу. За мить обличчя чоловіка стає серйозним. — Ти так нічого й не зрозуміла, крихітко? — питає.

Але сказати у відповідь нічого не встигаю, тому що двері автомобіля за моєю спиною відчиняються. Обертаюся різко. Там стоїть Віктор.

— Виходь, — каже сталевим голосом.

— Що відбувається? — питаю, ледве дихаючи.

— Настав час тобі виконати свою основну місію, — каже, і тягне мене за руку з автомобіля.

Поки я намагаюся зрозуміти, що тут відбувається, відчуваю, як мені в спину втискається… зброя? Озираюся й бачу охоронця, з яким була в автомобілі. На його обличчі самовдоволена посмішка, а в руках ствол, націлений на мене.

— Що ви робите? — питаю, дивлячись на Віктора, який сталевою хваткою тримає мене за руку й тягне кудись.

Я щось зробила не так? Я пам’ятаю, як вони говорили, що можуть подумати, що я допомагаю Руслану. Але ж це не так. Я йому не допомагала. Вони самі все чули. Вони не могли вирішити, що я їх обманюю.

Ми підходимо до двох інших чоловіків. Один із них за допомогою якогось невідомого мені пристрою знімає з мене браслет. Я озираюся й розумію, що ми знаходимося на заході міста, на околиці, недалеко від того місця, де я вперше потай знайшла Руслана, коли він з когось знущався. Навколо лише подекуди ростуть дерева з пожовклим листям. Справжня пустка. І темрява.

Ми зупиняємося недалеко від сітки, якою огороджені контейнери. Стоїмо на відстані кількох метрів від єдиного ліхтаря, не виходячи на світло.

— Руслане, виходь! — кричить Віктор, продовжуючи мене міцно тримати за руку. У всіх чоловіків при собі зброя.

— Відпусти мене, — шиплю, безуспішно намагаючись звільнитися.

— Стій і не смикайся! — тицяє мені в спину зброєю інший чоловік. — Твій наречений сьогодні здохне, а тобі підшукаємо нового господаря.

Якась страшна думка рветься назовні. Погана та страшна.

Чую позаду рух і обертаюся. З’являється Міла, Андрій та ще кілька озброєних чоловіків.

— Ти програв! Твоя дівчина в нас. Якщо вона тобі дорога, здавайся, — знову гукає Віктор.