Читати книгу - "Зламані янголи"

Побачивши мене, Крукшенк помахала рукою.

— Добре поспала? — гукнув я.

Вона широко всміхнулась у відповідь.

— Та як мертва, блін.

Генд чекав біля дверей до буду, де мали відбутися збори; його чисте обличчя було нещодавно поголене, а хамелеохромовий комбінезон був у бездоганному стані. У повітрі відчувався ледь помітний запах прянощів — можливо, подумав я, то Генд намастив чимось волосся. Він так сильно скидався на персонажа мережевої реклами офіцерської підготовки, що я був готовий не побажати йому доброго ранку, а весело вистрілити йому в обличчя.

— Ранок добрий.

— Доброго ранку, лейтенанте. Як спалося?

— Мало.

Всередині три чверті простору було відведено під залу для зборів, а решту відгороджено для потреб Генда.

У приміщенні для зборів було виставлено приблизно по колу дюжину стільців з дошками пам’яті, а Суджіяді возився з картографічним проектором, розгортаючи посередині зображення пляжу та простору довкола нього завбільшки зі стіл, вводячи мітки та занотовуючи щось на дошці свого стільця. Коли я зайшов, він відірвав погляд.

— Добре, Ковачу. Якщо ви не проти, я сьогодні вранці пошлю вас на байку з Сунь.

Я позіхнув.

— Здається, буде весело.

— Так, але це не основна мета. Я хочу встановити вторинне кільце дистанційного озброєння за кілька кілометрів звідси, щоб забезпечити нам фору в реагуванні, а поки Сунь цим займатиметься, не зможе пильнувати власну шкуру. Вам доведеться керувати туреллю. Гансена та Крукшенк я відправлю на північний кінець, а тоді вони хай переходять углиб. Ви з Сунь їдьте на південь і зробіть те саме, — він натягнуто мені всміхнувся. — Подумайте, чи не можете ви домовитися про зустріч десь посередині.

Я кивнув.

— Гумор, — я сів і розвалився на стільці. — Краще стережіться, Суджіяді. Ця штука викликає залежність.

На звернених до моря схилах хребта Данґреку руйнацію в Заубервіллі було видно чіткіше. Там можна було побачити порожнину, яку залишила вогненна куля від вибуху на косі в кінці півострова, впустивши туди море й докорінно змінивши обриси берегової лінії. Довкола кратера ще мало-помалу здіймався в небо дим, але звідси можна було розгледіти міріади крихітних вогників, які живили цей потік, тьмяно-червоних, як маячки, якими на політичних мапах попереджають про потенційні гарячі точки.

Від будівель, від самого міста не залишилося геть нічого.

— Варто віддати Кемпові належне, — сказав я, передусім звертаючись до вітру з моря, — він не морочиться, збираючи комітети для прийняття рішень. Для цього хлопа ширшої перспективи не існує. Один-єдиний натяк на те, що він програє, — і бах! Він просто наказує відкрити янгольський вогонь.

— Прошу? — Сунь Ліпін досі була заглиблена в нутрощі вартової системи, яку ми щойно встановили. — Це ви мені?

— Та ні.

— Отже, ви говорили самі з собою? — вона звела брови, не відриваючись від роботи. — Це кепський знак, Ковачу.

Я гмикнув і посунувся на сидінні навідника. Грав-байк стояв похилений на грубій траві, а встановлені на ньому «Сонцеструми» цілилися донизу, на обрій з боку землі. Вони періодично посмикувалися: їхні трекери руху стежили чи то за вітром у траві, чи то за якоюсь дрібною тваринкою, яка примудрилася не загинути, коли Заубервілль вибухнув.

— Гаразд, ми готові.

Сунь зачинила оглядовий люк і, відступивши, подивилася, як турель п’яно здіймається на ноги й повертається до гір. Коли з верхнього панцира вигулькнула ультравібраційна батарея, вона застигла, ніби раптом згадавши, нащо взагалі існує. Гідравлічна система трохи опустила її — так, щоб більшу частину корпусу не було видно нікому, хто вийде на цей хребет. Із броні під гарматним сегментом поволі виліз давач для сухої погоди й зігнувся в повітрі. Загалом машина була до абсурду подібна до замученої голодом жаби у схованці, яка пробує повітря на смак однією особливо виснаженою передньою лапкою.

Я ввімкнув контактний мікрофон.

— Крукшенк, це Ковач. Ви уважно слухаєте?

— Аж ніяк, — лаконічно озвалася командос швидкого реагування. — Де ви, Ковачу?

— Нагодували й напоїли шостий номер. Переходимо до п’ятого об’єкта. Скоро маємо побачити вас безпосередньо. Тримайте свої мітки там, де їх можна зчитати.

— Та розслабся вже! Я цим на життя заробляю.

— Минулого разу це тебе не врятувало, чи не так?

Я почув, як вона пирхнула.

— Це удар нижче пояса, чуваче. Нижче пояса. А сам ти, Ковачу, скільки разів помирав?

— Та не один, — визнав я.

— Отож-бо, — її голос глузливо підвищився. — Закрий піддувало.

— Скоро побачимося, Крукшенк.

— Якщо я прицілюся в тебе перша, то ні. Кінець зв’язку.

Сунь залізла на байк.

— Ви їй подобаєтеся, — кинула вона через плече. — Просто щоб ви знали. Більшу частину минулої ночі ми з Амелі вислуховували, що б вона хотіла зробити з вами в замкненій рятувальній капсулі.

— Корисно знати. Отже, ви не присягалися зберігати таємницю?

Сунь завела мотори, і довкола нас блискавично закрилося вітрове скло.

— Гадаю, — задумливо сказала вона, — це для того й говорилося, щоб одна з нас якнайшвидше вам розповіла. Вона родом з Лаймонського нагір’я на Латімері, а судячи з того, що я чула, лаймонські дівчата не зволікають, коли хочуть встромити щось собі в роз’єм, — вона повернулася і глянула на мене. — Це її формулювання, не моє.

Я широко всміхнувся.

— Звісно, їй доведеться поквапитися, — вела далі Сунь, займаючись пультом керування. — Мине кілька днів, і ні в кого з нас уже не буде лібідо як такого.

З мого обличчя зникла усмішка.

Ми піднялися й без поспіху поїхали вздовж приморського боку хребта. Їхати на грав-байку було зручно, хоч нас і обтяжували підвішені повні сумки, а розмовляти за піднятим вітровим склом було легко.

— Як гадаєте, археологістка зможе відчинити браму, як і обіцяє? — запитала Сунь.

— Кому, як не їй, це зробити?

— Кому, як не їй, — задумливо повторила вона.

Я замислився про свій психодинамічний ремонт Вардані, про пом’ятий внутрішній світ, який мені довелося розкрити, прибравши його шар за шаром, наче пов’язку, яка прилипла до плоті через нагноєння. А там, у самій середині, була та напружена зосередженість, що дозволила їй витримати муки.

Коли рану було відкрито остаточно, вона заридала, але плакала вона з широко розплющеними очима, наче переборюючи важкий сон, кліпаючи, щоби прибрати з очей сльози, стиснувши руки в кулаки по боках і зціпивши зуби.

Я її розбудив, але повернула себе вона сама.

— Забудьте, — сказав я. — Вона це може. Ніяких сумнівів.

— Ви надзвичайно сильно в неї вірите, — критичності в голосі Сунь я не помітив. — Дивно як на людину, яка так старанно ховає себе під вагою невіри.

— Це не віра, — коротко відповів я. — А знання. Це дуже різні речі.

— Однак, як я розумію, обробка посланця