Читати книгу - "Стосунки на годину і більше, Емілія Дзвінко"

— Лео не погодиться на таке.

— Чому? — цікавиться Дарина.

— Бо цього не має в нашій угоді, — пояснюю дівчині, але та не збирається відступати. Вона завжди дотискає людей до кінця і отримує те, що хоче.

— Так домовся, — дивується подруга. — В чому проблема? Ви ж у фіктивних стосунках не за красиві очі.  Доплати їй чи пообіцяй щось. Мотивуй якось. Не мені тебе вчити як це зробити. 

— Дарино, годі! — трохи підвищую голос. — Лео не така. Тому давай закриємо цю тему. 

— Закриємо! Я почула те, що хотіла, — задоволено тицяє в мене пальцем подруга. — Вона тобі не байдужа, бо ти її захищаєш. Повір, від мене не варто. Я на її стороні. 

— Якщо ти все сказала, що хотіла, то давай закінчувати, бо маю ще одну зустріч на сьогодні, — кажу Дарині, але не уточнюю з ким саме зустріч, бо вона не одобрить. Навпаки, буде переконувати, що то дурна затія.

Викликаю два таксі. Одне Дарині, інше — собі. Роз'їжджаємося в різні сторони. Добре, що таксист попався мовчазний і я маю нагоду на п'ять хвилин заплющити очі, щоб розслабитися і зібратися з думками та емоціями перед розмовою з колишньою. Не виходить, бо телефон знову вібрує і сповіщає про вхідне повідомлення в телеграмі. Від Поліни. Не вмію ігнорувати повідомлень від сестри, бо надто переживаю за неї. Дивлюся, що вона написала: “Братику, у вас з Лео все добре? Питаю, бо ніяк не можу додзовонитися до неї. Ти ж не ображаєш її? Хотів би відповісти сестрі, що не ображаю і що все добре, але це не так. Тож просто пишу, що зараз зайнятий і як тільки звільнюся наберу її. Сестра читає і скидає схвального смайла. 

Вікторія обрала  столик, де ми завжди сиділи разом. Красива та елегантна, як завжди. Ідеальний макіяж і така ж укладка, на шиї — кольє з дрібних діамантів в квадратній огранці, яке я купив її перед нашими заручинами. Помічає мене. Усміхається і поправляє локони. 

— Привіт, маєш гарний вигляд, — вітаюся з Вікторією і сідаю на стілець навпроти неї.

— Дякую, ти також, — відповідає дівчина уважно оцінюючи мене.

— Ти змінився, — робить висновок Вікторія.

— Всі ми змінилися. — відповідаю їй. — То що за привід для зустрічі?

— Мені тебе не вистачає Кіре, — майже пошепки каже Вікторія, ніби соромиться своїх слів або боїться сказати їх голосніше. Це неприємно колить всередині, викликаючи хвилю роздратування. 

— Для чого ти мені це кажеш зараз? — цікавлюся в дівчини. — Якщо мене не зраджує пам’ять, то ти сама пішла від мене, — кличу жестом руки офіціанта і замовляю собі віскі. 

— Ти щасливий з цією своєю? — питає Вікторія. Я знаю, що вона  пам'ятає ім'я Лео, але спеціально не каже його, щоб підкреслити своє зневажливе ставлення. 

— Мені не має на що жалітися, — відповідаю їй. 

— Кіре, ти хоч інколи згадуєш про мене? 

Я не хочу розказувати Вікторії, що майже рік після того, як вона кинула мене і одружилася з Артемом я як дурень сподівася, що вона повернеться. Не хочу казати, що шукав її риси в інших дівчатах з якими зустрічався, але жодна з них не дотягувала, бо була не вона. Несподівано для себе усвідомлюю, що єдина в кому я не шукав Вікторію, це Лео. Лео — інакша …

— Кіре, ти чуєш мене? — витягує мене з роздумів Вікторія і торкається легко своєю рукою до мого плеча. Я не відчуваю нічого окрім дотику. Ні мурашок, ні бурі емоцій, ні дзвіночків в голові, нічого … 

— Задумався, повтори будь ласка? — прошу Вікторію.

— Я кажу, що хочу розлучитися з Артемом, бо не кохаю його.