Читати книгу - "Джозеф Антон"

над його творами, до того ж насмішками, які на той час уже стали звичайною справою. «Книжка, яку неможливо прочитати» -такий вчувався лейтмотив. Однак п’єса не зачіпала тем: релігія як політична репресія та міжнародний тероризм; потреба в безбожництві (письменники французького Просвітництва спеціально вдавалися до безбожництва як зброї, відкидаючи владу церкви, що обмежувала думку); релігія як ворог інтелекту. Ці теми він обов’язково б порушив у своїй п’єсі, але п’єса не його. У ній він відіграв роль теми — автора нечитабельної книжки.

Коли йому вдавалося відвідувати людей, то помітив, що заходи безпеки — «хімчистка», засування штор, огляд їхніх будинків красивими чоловіками з пістолетами — хвилювали їх більше, ніж сам візит. Опісля найяскравішими тогочасними спогадами його друзів були неодмінно спогади про Спеціальну службу. Міцніла дивна дружба між лондонськими літературними колами й британською таємною поліцією. Офіцери охорони любили його друзів за їхню гостинність і привітність, за те, що у них завжди можна перекусити. «Ви собі не уявляєте, — одного разу сказав йому хтось із охорони, — як нас приймають в інших місцях». Політичні ґранди та їхні дружини часто використовували цих хороших хлопців як прислугу.

Інколи люди хвилювалися аж занадто. Одного разу його запросили провідати Едварда Саїда, що зупинився у Лондоні в домі кувейтського друга на Мейфер[92]. Коли він зайшов до будинку, то служниця-індійка з широко розплющеними очима одразу його впізнала й дуже розхвилювалася. Вона зателефонувала Саїдовим господарям до Кувейту, недоладно вигукуючи: «Рушді! Тут! Рушді тут!» Ніхто в Кувейті не міг уторопати, чому людина-невидим-ка опинилася в їхній лондонській твердині, чому він там переховується? Тож Едвардові довелося пояснювати, що той прийшов на його запрошення лишень на обід. Жити там ніхто не збирався.

Потрохи він став усвідомлювати, що всі ці охоронні дії сприймалися як щось дуже ефектне. Перед його приїздом з’являлися чоловіки, готували все до його прибуття, потім біля дверей зупинявся лискучий «ягуар», відтак наставала найризикованіша мить переходу від дверей автомобіля до вхідних дверей будинку, а тоді він прошмигував усередину. Все скидалося на пишний прийом високого гостя. Все скидалося на «то вже занадто». Люди запитували «Ким він себе уявив? З якого дива з ним поводяться як з королем?» Його друзі не ставили таких запитань, однак один чи двоє, мабуть, таки засумнівалися: а чи все це насправді необхідно? Що довше такий стан справ тривав, то довше він залишався невбитим, то легше вірили, що ніхто не збирається його вбивати, а охорона потрібна для задоволення його марнославства, його нестерпного самозвеличення. Важко було переконати людей у тому, що з місця, де він стояв, охорона не здавалася чимось кінематографічно-зірковим. Вона здавалася тюрмою.

Тим часом у пресі циркулювали чутки. Буцімто організація Абу Нідала готувала бойовиків, які мали проникнути до Сполученого Королівства «під виглядом бізнесменів у костюмах західного зразка». Друга команда вбивць, подейкували, готувалася у Центральноафриканській Республіці. Поряд з цими вбивчими нашіптуваннями гидота також лилася з усіх радіоприймачів, телевізорів та з перших шпальт газет. Міністр консервативного уряду Джон Паттен вів на телебаченні красномовну дискусію з промусульманським парламентарієм Кітом Вазом. Калім Сіддікі з’явився на телебаченні, щойно прибув з Ірану, і зловісно казав: «Ні, він помре не в Британії», натякаючи на таємну підготовку його викрадення. Колишній поп-співак Кет Стівенс, нещодавно реінкарно-ваний у мусульманського «лідера» Юсуфа Іслама, також просторікував на телебаченні, сподіваючись на смерть безбожника і заявляючи, що готовий зателефонувати бойовикам, якщо дізнається про його місцеперебування.

Він зателефонував Джатіндеру Вермі з трупи театру «Тара артс», і йому розповіли про «страшенні залякування на низах» (британських мусульман з боку організаторів кампанії) і про «політичний тиск, що здійснювався Радою мечетей». Настільки ж гнітючими виявилися нападки з лівого крила. Джон Берґер піддав його осуду в газеті «Ґардіан». А відомий інтелектуал Пол Ґілрой, автор «Нема чорного у прапорі Британії», звинуватив його у «хибних судженнях про народ», а також у власноруч створеній трагедії. Авжеж, Ґілрой навіть думки не порівняв його з боксером Френком Бруном, який, очевидно, мав «правильні судження про народ», тому його всі і любили. Такі інтелек-туали-соціалісти як Берґер і Ґілрой навіть думки не допускали, що, можливо, якраз у народу склалася неправильна думка про нього. Народ не може мати хибної думки.

Житлова проблема ставала дедалі гострішою. Відтак уже вдруге на допомогу прийшла Дебора Роджерс і запропонувала вирішення: можна найняти на цілий рік просторий будинок у селі Бакнелл, що в Шропширі. Поліція оглянула його. Він підходив. Настрій поліпшився. Дім упродовж року — немислима розкіш. Він погодився: так, Джозеф Антон найме його.

Одного дня він запитав офіцера з групи захисту на прізвисько Свиня: «Що б ви робили, якби «Сатанинські вірші» виявилася, скажімо, поемою або ж радіопередачею і я не мав би доходу достатньо великого, щоб винай-мати ці будинки? Що б ви робили, якби я був бідним?» Свиня стенув плечима. «На щастя, — сказав він, — нам поки що не треба про це думати, еге ж?»

Майкл Фут і його дружина Джілл Крейґі переконали лідера опозиції Ніла Кіннока, наступника Майкла, та його дружину Ґлініс зустрітися з ним за обіднім столом у їхньому домі на Пілґрімз-лейн у Гемстеді. Мали прийти також письменник і адвокат Джон Мортімер, автор «Рампола з Бейлі[93]», з дружиною Пенні. Його повезли до Лондона, і так сталося, що вони потрапили у затор біля мечеті, що в Ріджентс-парку, саме тоді, коли з п’ятничних молитов повалив натовп правовірних після неодмінного паплюження автора книжки у проповіді мулли. Був змушений розгорнути «Дейлі телеграф» і затулити обличчя газетою. За мить запитав: «Сподіваюся, двері зачинені?» Клацнув замок, Дужий прочистив горло і сказав: «Тепер зачинені». Він ніяк не міг позбутися жахливого відчуття ізоляції від «своїх» людей. Коли він розповів про це Самін, вона його добряче вилаяла.

«Керовані муллами юрми ніколи не були твоїми людьми, — сказала вона. — Ти завжди протистояв їм, і вони протистояли тобі в Індії і в Пакистані також».

У будинку Футів Ніл Кіннок виявляв дивовижну дружелюбність, співчуття й готовність допомогти. Проте він також переймався, аби перебування у такому товаристві десь не випливло і не зашкодило його політичній кар’єрі. Він був самою люб’язністю, проте таємною. Кіннок виступав, як він зізнався якоїсь миті, проти державних субсидій сегрегованим мусульманським школам, але що він міг удіяти, вигукнув він, якщо це політика Лейбористської партії! Неможливо було собі уявити, щоб його супротивниця, грізний прем’єр-міністр уряду торі Марґарет Тетчер так безсило розводила руками.

Сам же Майкл ще раніше став