Читати книгу - "Джозеф Антон"

На обід також прийшов поет Тоні Гаррісон, який створив поетичний фільм для телеканалу Бі-бі-сі під назвою «Бенкет безбожників», у якому зображувалося застілля у ресторані Бредфорда за участи Вольтера, Мольєра, Омара Хайяма і Байрона. Один стілець був порожнім. «Це стілець Салмана Рушді». Вони говорили про безбожництво, яке криється в самому корінні західної культури. Суди над Сократом, Ісусом Христом і Ґалілеєм — це суди над безбожниками, тому історія філософії, християнства й науки залишається перед ними у великому боргу. «Я тримаю для вас той стілець, — сказав Гаррісон.

— Тільки повідомте, коли його вам доправити».

Його повезли у ніч. Зуби мудрости наче аж вибухали болем.

* * *

Вибрали лікарню біля Бристоля й зробили всі необхідні приготування. Непомітно провели його на медогляд і до рентґен-кабінету, відтак мусили чекати до ранку на операцію. Обидва нижні зуби мудрости залишалися непрорізаними, тож потребувалася загальна анестезія. Поліцію непокоїло, що у разі поширення чуток про його перебування у палаті під клінікою збереться натовп розлючених людей. Вони розробили конспіративний план.

Притягли катафалк, на якому після анестезії збиралися вивезти його в застібнутому на блискавку мішку для трупів. Однак така хитрість виявилася зайвою.

Опритомнівши, побачив Маріан, що тримала його за руку. Сам він плавав у блаженному морфінному тумані, тож головний біль і біль у щелепі та шиї мало турбували.

Під шиєю лежала тепла подушка, до того ж Маріан була дуже турботливою. В Гайд-парку зібралося двадцять чи тридцять тисяч мусульман вимагати того, чого вони там вимагали, проте морфін робив свою справу. Вони погрожували найбільшим мітингом у Британії з п’ятиста тисяч людей, а двадцять тисяч — то дрібничка. Морфін — просто диво. Якби тільки він міг повсякчас залишатися в такому стані, то почувався б напрочуд добре.

Потім він погиркався з Кларисою, бо та дозволила Зафарові дивитися демонстрацію по телевізору. «Як ти могла таке допустити?» — допитувався він. «Так сталося», — сказала вона, додавши, що його, мабуть, дійняла демонстрація, і тепер він зганяє на ній злість. До телефону підійшов Зафар і сказав, що бачив схожу на нього ляльку зі стрілою в голові. Він бачив двадцять тисяч чоловіків і хлопців, які крокували вулицями не Тегерана, а його рідного міста і вимагали татової смерти. Він відповів Зафарові: «Люди люблять похизуватися перед телекамерами, просто думають, що це прикольно». «Аж ніяк не прикольно, — сказав Зафар. — Як ті дурники». Він -дивовижний хлопець.

Мав розмову зі своїм другом — комп’ютерним фанатиком Ґурмухом Синґгом, якому сяйнула чудова ідея: чому б йому не придбати «мобільного телефону»? Тепер уже є такі «мобільні телефони». Ти заряджаєш батарею і носиш його із собою, і ніхто не знає, звідки ти дзвониш. Маючи такий телефон, він міг би давати свій номер рідним і друзям, колегам по перу, не виказуючи свого місцезнаходження. Розумака, сказав він, просто чудово, майже неймовірно. «Я дістану тобі такий телефон», — пообіцяв Ґурмух.

Стільниковий телефон — сміховинно великий, така собі цеглина з антеною — він одержав уже невдовзі, тож тішився ним, як мала дитина. Телефонував людям і давав їм свій номер, і вони йому передзвонювали — Самін, Полін і кілька разів його друг Майкл Герр, автор класичного твору про війну у В’єтнамі «Репортажі», який жив у Лондоні й переймався його долею, який тривожився і параноїдально боявся за нього, можливо, навіть більше, ніж він сам за себе. Кадзуо Ішіґуро, чий роман «Залишок дня» щойно побачив світ і мав величезний усміх, зателефонував і сказав, що, на його думку, на «Сатанинські вірші» треба подивитися по-новому, цього разу очима письменників, аби знову зосередитися на їхній художній вартості. Зателефонувала Клариса, і вони помирилися. Ірландський письменник, клієнт агенції «А.П. Вотт», де вона працювала, розповів їй про своїх знайомих, ірландських будівельників, які в Бірмінгемі заливали фундамент під нову велику мечеть. За відсутности начальства вони кинули у розчин примірник «Сатанинських віршів». «Тож мечеть зводять на твоїй книжці», — сказала Клариса.

Зателефонував Майкл Голройд і сказав, що, на його погляд, велика демонстрація лишень повернула громадську думку супроти демонстрантів. Люди, які займали вичікувальну позицію, схилялися тепер на його бік: плакати з написами «ВБИЙТЕ СОБАКУ РУШДІ», «СМЕРТЬ ВИРОДКУ РУШДІ» і «РАДШЕ МИ ПОМРЕМО, НІЖ ЗАЛИШИМО ЙОГО ЖИВИМ», а ще зізнання дванадцятирічного хлопця на камери, що він готовий власноруч убити покидька, яке довершило справу, таки вивели громадськість з рівноваги. Виступи Каліма Сіддікі й Кета Стівенса зіграли також дуже помічну роль. Висвітлення подій у пресі значною мірою свідчило про симпатію до нього. «Не люблю, — сказав оглядач «Таймс», — коли всі проти одного».

Того дуже спекотного травня він був всюдисущим — у Женеві й на Корнволлі, у багатьох місцях Лондона, на званому обіді в Оксфорді, який пікетували мусульмани. Південноафриканський письменник Крістофер Гоуп сказав Кларисиному колезі Карадоку Кінґу, що йому довелося побувати на прийомі в Оксфорді разом з людиною-невидимкою. Навіть Тарік Алі стверджував, буцімто обідав з ним в одній відлюдній місцині. Проте всі ці твердження не мали під собою ґрунту, хіба що існував привид Рушді, який вирвався на волю, — така собі втекла тінь, як у чудовому оповіданні жахів Ганса Крістіана Андерсена, котрій захотілося трохи поблазнювати в той час, коли

Джозеф Антон сидів собі тихо-мирно в найнятому помешканні. Втекла тінь спочатку промайнула на сцені театру «Роял корт» в «Іранських ночах», потім несподівано вигулькнула в другій п’єсі Браєна Кларка, автора твору «То чиє ж це життя?». Цього разу в елеґантній назві його нової речі «Хто убив Салмана Рушді?». Він зателефонував Кларкові і дав відповідь на його запитання: «Ніхто, або ж поки що ніхто, і хай там як, давай сподіватися на ліпше», тож Кларк запропонував змінити назву на «Хто убив письменника?», проте сюжет залишається таким самим: письменника вбили іранські терористи через написану ним книжку. «Художня література?» Авжеж. Тут можна все. Кларк саме збирався віддати п’єсу для постановки. Його життя і смерть стали власністю інших людей. Він став дичиною, на котру відкрили полювання. Легкою і бажаною здобиччю геть для всіх.

В Англії всі засмагали, а він сидів у будинку, геть блідий і зарослий. Йому запропонували місце у списку кандидатів