Читати книгу - "Джозеф Антон"

до Європарламенту від італійських центристських партій — Республіканської, Ліберальної та Радикальної, і звернувся до нього з цією пропозицією такий собі Марко Паннелла, що добився до нього через офіс Педді Ешдаун, лідера ліберальних демократів. Ґіллон сказав: «Не роби цього; тут тхне рекламним трюком». Проте Паннелла називав цю пропозицію щирим жестом європейської солідарности; якби він став членом Європарламенту, то будь-який напад на нього розцінювався б як напад на сам Європарламент, а це розохотило б не одного потенційного терориста. Скотленд-Ярд, старші офіцери якого, здавалося, прагнули відрізати його від усього світу, побоювався, щоб такий крок не наразив його, по суті, на ще більшу небезпеку, відігравши в очах деяких мусульман роль червоної плахти; цим він також поставить під загрозу інших. Як би він почувався, коли б унаслідок його рішення бойовики здійснили атаку на «деякі уразливі цілі в Страсбурзі»? У кінцевому підсумку він вирішив не приймати пропозиції сеньйора Паннелли. Він — не політик. Він — письменник. Він хотів, аби його захищали як письменника, і він захищався саме як письменник. Подумав про Густер Принн, яка гордо носила свою яскраво-червону літеру. Тепер його також означили яскраво-червоною літерою «А» — не як ту перелюбницю, учасницю Адюльтеру, а як віровідступника -Апостата. Він так само, як і велика героїня Готорна, мусив носити яскраво-червону літеру — цю відзнаку чести, незважаючи на біль.

Йому надіслали примірник американського журналу «Ен-Пі-К’ю», в якому він з великою втіхою прочитав думку ісламського вченого про те, що «Сатанинські вірші» написані в дусі давньої мусульманської традиції скептичного мистецтва, поезії та філософії. Один тихий голос здорового глузду серед несамовитого нявчання кровожерливих дітлахів.

Відбулася друга зустріч з командувачем Гавлі, цього разу в іслінґтонському домі його приятельки, австралійської соромітно-гумористичної письменниці Кеті Летт і її чоловіка королівського адвоката Джеффрі Робертсона, послугами якого він іноді користувався. Гавлі нагадував йому щипці для горіхів у формі чоловічої голови з руками, якими його батько колись так любив розколювати волоські горіхи. Досить було покласти горіх між щелепи чоловіка, а тоді звести руки докупи — й горіх розколювався з приємним для вуха тріском. Той чоловік мав страхітливе підборіддя, якому позаздрив би навіть Дік Трейсі[94], а коли щипці для горіхів стулялися, — такий собі тоненький, але дуже злий рот. Кожен волоський горіх нахапався б немало дрижаків, уздрівши командувача Гавлі. Він — суворий і серйозний чоловік. Однак цього разу він прийшов, так би мовити, з обнадійливою новиною. Просто нерозумно, визнавав він, змушувати людину весь час переїжджати з місця на місце, постійно вимагаючи від неї винаймати чи позичати житло. Тому вирішено — поліцейські полюбляють пасивний стан — що йому буде дозволено (тут знову було те дивне дозволено) почати пошуки постійного житла і переїхати туди «в середині наступного року або десь у тому часі». Середина наступного року наставала за рік, що трохи засмучувало, проте сама думка про постійний дім і можливість бути захищеним, як усі інші «клієнти», гріла йому серце і відновлювала його самоповагу. Наскільки це буде достойнішим, ніж теперішнє дражливе й метушливе існування! Він подякував командувачеві Гавлі й висловив сподівання, що йому не радитимуть поховати себе десь подалі від своєї родини й друзів. «Ні, — сказав Гавлі. — Було б добре, якби будинок стояв десь у межах «зони ГЗД». А ГЗД — це Група захисту дипломатів, яка у разі потреби забезпечувала швидке реагування. Тільки треба мати укріплену кімнату та систему тривожних кнопок, з чим легко можна змиритися. Так, сказав він, авжеж. «Гаразд, — сказав Гавлі. — Вирушаємо до мети». Щелепи щипців для горіхів стиснулися.

Він не міг з кимось поділитися цією новиною, навіть зі своїми тогочасними господарями. З Кет Летт він здибався в Сиднеї п’ятьма роками раніше, коли він з Робін Девідсон гуляли біля Бонді-Біч. З квартири на четвертому поверсі до них долинули звуки веселого святкування, тож вони підвели свої погляди й побачили жінку, що сперлася на балконні перила, спиною до моря. «Я той зад упізнала б серед тисячі інших», — сказала Робін. Ось у такий спосіб і почалася його дружба з Кеті, так би мовити, ззаду наперед. Прибула вона до Лондона заради палкого кохання з Джеффром, який розійшовся з Найджел Лосон[95] і жив з нею, чим полегшив життя всіх зацікавлених сторін включно з Найджел. Після того як поліцейські пішли, Джефф розмірковував про безпідставність юридичних нападок на «Сатанинські вірші». Його переконаність і сила духу дуже заспокійливо на нього впливали. Він — цінний союзник.

З міста повернулася Маріан. Сказала, що на платформі в метро зустріла Річарда Ейра, директора Національного театру, який, побачивши її, аж просльозився.

У той час говорилося дуже багато й говорилося дуже багатьма людьми, проте поліція наполегливо радила йому не збурювати громадськість жодними заявами, оскільки там вважали, що будь-яка заява з його боку додасть жару у вогонь тільки тому, що вона зроблена ним. У його голові почали роїтися тисячі листів, які він надсилав у порожнечу, як той Герцоґ в романі Беллоу, такі собі божевільно-одержимі відповіді світові, яких він не міг відправити як належиться.

Шановна редакціє «Санді телеґраф»!

Ви пропонуєте мені якнайшвидше шукати безпечний, таємний прихисток у Канаді або ж у віддаленій частині Шотландії, де місцеві мешканці завжди насторожі щодо чужинців і зможуть одразу зауважити прибуття зловмисників; опісля того, як віднайду свій новий дім, я муситиму мовчати до кінця своїх днів. Те, що я не скоював чогось поганого, і як невинна людина заслуговую на право жити так, як вважаю за потрібне, ви, мабуть, брали до уваги, проте відкинули цей варіант як недоречний. Тому мушу навести деякі заперечення. Позаяк виріс я у великому місті, то ніколи не мав надмірного потягу до проживання у сільській місцевості (за винятком короткочасних спалахів), до того ж холодна погода, якої я дуже не люблю, — все це виключає Шотландію разом з Канадою. Не вмію я також тримати язика за зубами. Якщо комусь хочеться засунути письменникові кляпа в рот, то чи ви, панове, не погодитеся, адже ви журналісти, що найліпша відповідь — це не дати цього зробити з собою? Мабуть, слід виступати ще гучніше й хоробріше, ніж раніше? Співати (якщо ви вмієте співати, бо я не дуже), коли на те пішло, ще ліпше й упевненіше? Якщо маєте щодо цього відмінну думку, то заздалегідь прошу у вас пробачення. Ось такий мій