Читати книгу - "Джозеф Антон"

Шановний Браєне Кларк!

То чиє ж це життя?

Шановний Головний рабине Іммануїл Якобовіц!

Я побував щонайменше в одному коледжі, в якому юних євреїв навчали ґрунтовних і розсудливих засад розсудливого й ґрунтовного мислення. Вони були одними з найтонших юних умів, яких мені коли-небудь доводилося бачити, тому переконаний, що вони зрозуміли б небезпеку й підступність проведення хибних моральних паралелей. Шкода, що людина, в якій вони могли б побачити свого лідера, вдалася до невідповідного зіставлення. «І пан Рушді, і Аятола зловживають свободою слова», -кажете ви. Адже роман, незалежно від того, подобається він вам чи ні, щонайменше кілька критиків і фахівців у галузі літератури вважають серйозним мистецьким твором, а ви порівнюєте його з відвертим закликом до вбивства. Цю заяву обов’язково слід осудити як цілком безглузду; натомість, Головний рабине, ваші колеги архієпископ Кентерберійський і Папа Римський загалом сказали те ж саме. Всі ви ратоборствуєте за недопущення образи почуттів вірних усіх релігій. Тепер мені, як сторонній людині і невіруючій людині, може здатися, що всі претензії на авторитет і автентичність з боку іудаїзму, католицизму й Англіканської церкви суперечать одна одній, а також претензіям, виголошеними самим ісламом і від імени ісламу. Якщо католицизм — «правдивий», тоді Англіканська церква мусить бути «хибною», тому і велися війни, бо багато людей — і королі, і папи -саме так і вважали. Іслам однозначно заперечує божественність Ісуса Христа, а багато мусульманських священиків і політиків не приховують своїх антисемітських поглядів. Звідки ж така єдність між очевидно непримиренними? Пригадайте, Головний рабине, Рим доби цезарів. Як справа стояла з великим кланом, так, мабуть, вона стоїть і з великими світовими релігіями. Хоч би яку відразу ви відчували один до одного і хоч би як ви намагалися знеславити одне одного, все одно ви члени однієї родини, мешканці одного Дому Божого. Коли ви відчуваєте, що цьому Домові загрожує небезпека з боку якихось сторонніх — диявольського війська безбожників або ж навіть одного письменника-романіста — ви одразу згуртовуєте свої лави із вражаючою жвавістю й запопадливістю. Римські воїни, йдучи до бою щільними рядами, утворювали так звану черепаху, коли за допомогою щитів ті, що стояли по периметру, утворювали стіни, тоді ж бо як ті, що всередині, піднісши щити понад головами, утворювали дах. Так само ви й ваші колеги, Головний рабине Якобовіц, утворили собі «черепаху» віри. Вам байдуже, що ви маєте недолугий вигляд. Ви дбаєте тільки про достатню міцність стін «черепахи».

Шановний Робінзоне Крузо!

Якби ти мав у своєму товаристві четверо П’ятниць і всіх озброєних до зубів, то почував би себе у більшій чи меншій безпеці?

Шановний парламентарію Бенні Ґрант!

«Спалення книг, — сказали ви у палаті громад рівно за день після оголошення фетви, — не є великим питанням для чорношкірих». Заперечення проти таких дій, твердите ви, — це доказ того, що «білі хочуть нав’язати свої цінності всьому світові». Проте багатьох чорношкірих лідерів — наприклад доктора Мартіна Кінґа — було вбито саме з огляду на їхні переконання. Вимагати смерті людини через її переконання для збентеженого стороннього може здатися річчю, яку чорношкірий член парламенту міг би вважати страхітливою. Проте ви не заперечуєте. Ви уособлюєте, пане, неприйнятне обличчя мультикультурності, що переродилася в ідеологію культурного релятивізму. Культурний релятивізм — це смерть етичної думки, це підтримка права священиків-тиранів на тиранію, а деспотичних батьків на калічення своїх доньок, фанатиків на ненависть до гомосексуалістів і євреїв, оскільки це частина їхньої «культури». Фанатизм, бузувірство й насильство або ж погрози фізичної розправи — це не людські «цінності». Вони є доказом відсутності таких цінностей. Вони не є виявом «культури» людини. Вони є свідченням браку культури в людині. Щодо такого важливого питання, пане, я б хотів процитувати великого чорно-білого філософа Майкла Джексона: «Не має значення, чорний ти чи білий».

На площі Тяньаньмень чоловік з господарськими сумками в руках став перед колоною танків і зупинив їхнє просування. Півгодини тому в супермаркеті він навіть не думав про якийсь героїзм. Героїзм прийшов до нього незвано. Це сталося 5 червня 1989 року, на третій день бійні, тож він мав усвідомлювати всю небезпеку такого вчинку. Проте він стояв ані руш, допоки до нього підійшли інші цивільні й відтягли його з дороги. Дехто твердить, буцімто його одразу забрали й розстріляли. Кількість загиблих на площі Тяньаньмень ніколи не розголошувалася й нікому не відома. В «Тисячі років самотности» Ґабріеля Ґарсіа Маркеса бананова компанія, очолювана паном Брауном (це прізвище асоціюється з фільмом Тарантіно[96]), розстріляла на головній площі Макондо три тисячі робітників, що страйкували. Після розстрілів усе настільки приховали, що можна було заперечувати сам факт бійні. Буцімто нічого й не сталося, хіба що в пам’яті Хосе Аркадіо Сеґундо, який усе це бачив. Пам’ять — єдиний захист від безжалісности. Китайське керівництво добре знало: пам’ять — це їхній ворог. Просто повбивати демонстрантів виявилося недостатнім. Їх необхідно ще й пам’ятати як негідників несповна розуму, а не як хоробрих студентів, що віддали своє життя за свободу. Китайські власті наполегливо працювали над такою версією, тож нарешті вона пустила коріння. Рік, що почався з невеликого жаху — фетви, — приніс ще більший жах, який викликав дріж, і це жахіття з роками тільки збільшуватиметься, як і поразка пам’яті перед брехнею,