Читати книгу - "Джозеф Антон"

Настав час вибиратися з Порлок-Віра. Тепер уже поліція підшукала для нього будинок знову в Бреконширі, в місцині, що називалася Тейлібонт. Приїхали Меґґі Дреббл і Майкл Голройд, аби перебрати господарку будинку й відсвяткувати п’ятдесятиліття Меґґі. Маріан не збиралася переїжджати до Тейлібонта; вона поверталася до Америки. Лара закінчувала навчання в Дартмуті, тож, природно, вона хотіла бути там на церемонії вручення дипломів. Її від’їзд став полегшенням для них обох. Він уже бачив, що її терпець уривається, напруга не тільки відбивалася в її панічному погляді, але вже лилася з усіх пор її тіла, як піт з марафонців на дистанції. Вона потребувала відпочинку, може, це й справді вихід. Йому не треба багато пояснювати. Вони не очікували такого, і це була геть не її боротьба. Кліше «будь йому опорою» вимагало залишитися, проте все в ній аж волало: «Їдь». Можливо, все склалося б інакше, якби вони більше кохали одне одного. Їй доводилося підтримувати чоловіка, з яким вона не почувалася щасливою. Так, вона мала поїхати до доньки на церемонію вручення дипломів.

Обід для всіх чотирьох видався дивним, бо вони веселилися з нагоди ювілею Меґґі, проте були приголомшені історією. Майкл саме розповідав смішні випадки зі свого незвичайного дитинства — його мати завжди заручалася його підтримкою, щоб покинути свого чергового чоловіка, й принаймні один з її чоловіків прохав його писати матері благальні записки на кшталт «будь ласка, повертайся», які могли б її умовити не покидати його. Раптом новина заволоділа всією їхньою увагою. У всіх на язику була площа Тяньаньмень. Аж тут помер аятола Хомейні, якого вулицями Тегерана несли на цвинтар. Поліцейські в суміжній кімнаті, чекаючи на нову зміну, жартували на свій поліцейський лад. Настав день ЗЗВ — Змивайся, завтра вихідні. Або ж більш по-філософському: Життя — це хліб з лайном. Що більше ти маєш хліба, то менше з’їдаєш лайна. Вони ж усі четверо стежили за подіями в далекому краї, де велетенський натовп супроводжував похоронні мари; той натовп підіймався і опускався безкраїм морем, а тоді багатоголове чудовисько хлинуло в один бік, мари нахилилися, саван розірвався — і раптом усі побачили сухорляву білу ногу мертвого чоловіка. Прикипівши до екрана телевізора, він знав, що йому цього не збагнути. Недостатньо сказати, що юрми людей позвозили на автобусах і вантажівках або ж навіть бага-то кому заплатили гроші за несамовите оплакування; і що багато з них увійшли у щось схоже на транс і мали психічні розлади — схожий стан можна спостерігати серед деяких екстатичних шиїтів на день Ашури, десятого мухаррама, які до крови шмагають себе батогами й роблять порізи на вшанування смерти Хуссейна ібн-Алі, внука Пророка, в битві під Кербелою 680 року нашої ери. Не треба дивуватися з того, що нація, чиї сини загинули за наказом мертвого імама у безглуздій війні проти Іраку, так гірко оплакує його відхід, не можна викинути з голови цю сцену як удавану виставу, поставлену пригніченим і заляканим народом, чий страх перед тираном не зменшився навіть після його смерти; недостатньо також викинути все це з голови як страх, замаскований під любов. Для людей імам був безпосереднім зв’язком з Богом. Той зв’язок розірвався. Хто за них тепер заступиться?

Наступного ранку Маріан полетіла до Америки. Його привезли до Тейлібонта. Будинок невеличкий, погода паскудна. В будинку не знайти відлюдного кутка. Він і його захисники — привітний Тлустий Джек і новий хлопець, що чітко висловлював свої думки, вочевидь офіцер з великим майбутнім на ім’я Боб Мейджор — будуть змушені жити пліч-о-пліч. До того ж не працював мобільний телефон. Не було покриття. Йому доводилося раз на день їздити до телефонної будки, що за кілька миль у віддаленій сільській місцевості. Він страшенно потерпав від клаустрофобії. «Все це просто БЕЗГЛУЗДО, просто БЕЗГЛУЗДО», — написав він у своєму щоденнику, а тоді зателефонував Маріан до Бостона, і його становище виявилися навіть ще гіршим.

Він стояв під дощем у червоній телефонній будці на схилі валлійського пагорба з торбинкою монет у руці, а її голос гучно лунав у його вусі. Нещодавно вона обідала з Дереком Волкоттом і Йосипом Бродським, і обоє Нобелівських лавреатів сказали їй, що не змінили б так свого життя, як він. «Я залишився б удома і займався своїми щоденними справами, — заявив Бродський, — а тоді б ми побачили, що вони можуть». «Я пояснила їм, — сказала вона по телефону, — я сказала їм: він, бідолашний, дуже боїться за своє життя». Красно дякую, Маріан, подумав він. Йосип Бродський навіть зробив масаж ступні її ноги, додала вона. Ще ліпше. Його дружина збавляє час з двома поетами світової величини, один із них погладжує їй ногу, а вона їм пояснює, що її чоловікові бракує відваги жити так, як жили б вони, — відкрито й безстрашно. Вона всюди носить сарі, сказала вона. Значить, не сидить дома. Він уже хотів було зауважити, що сарі це, мабуть, трохи занадто, проте в цю мить вона кинула свою бомбу. В холі бостонського готелю до неї підійшов агент ЦРУ, назвавшись Стенлі Говард. Йому треба було з нею переговорити, і вони пішли на каву. «Вони знають, де ми жили, — сказала вона підвищеним голосом. — Вони були всередині будинку. Вони взяли папери з твого письмового стола і з кошика для сміття. Вони показали мені ті папери як доказ того, що проникали в будинок і оглядали його. Шрифт, структура сторінки й написане однозначно твоє. А люди, з якими ти живеш, навіть гадки не мають, що вони проникали до будинку. Тобі не варто довіряти тим людям. Тобі треба негайно виїжджати. Негайно їдь до Америки. Містер Говард Стенлі цікавився, чи не фіктивний наш шлюб, чи ти бува не хочеш скористатися ним для переїзду до Америки. Я заступилася за тебе, і він сказав, що в такому разі з переїздом не буде жодних проблем. І житимеш в Америці як вільна людина».

Містер Стенлі Говард, містер Говард Стенлі. Ну що ж, люди неправильно запам’ятовують і переплутують імена, якщо вони для них нічого не означають. Проте, незважаючи на обмовку, вона могла казати правду. Тепер поясни мені таке, сказав він. Ти кажеш, що агент ЦРУ підійшов до тебе й сказав, що вони розкрили одну із головних британських операцій з безпеки й заходили до конспіративного будинку, звідки забрали матеріали, і ніхто їх не помітив. «Так, — сказала вона. — Ти в небезпеці, тобі треба