Читати книгу - "Остання справа , Ірина Айві"

Глава 23

У коридорі, де ще лунала тиша після болючого протистояння, Лариса та Вікторія зупинилися, щоб не бути почутими. Їхні очі горіли злістю, обличчя скривлені від ненависті.

— Ця сучка завтра ж буде позбавлена ліцензії! — прошипіла Лариса, стискаючи в пальцях телефон так, що побіліли кісточки. — Я вже підготувала скаргу в колегію адвокатів. Матеріали — вичерпні. Усе, що та змія приховувала стільки років, тепер працює на нас!

Вікторія хмикнула й зневажливо відвела погляд, напружено вдихаючи повітря, ніби ледве стримуючи себе.

— Цього їй замало, — прошепотіла вона. — Занадто мало для тієї, хто влізла в моє ліжко. У моє життя. У мою дитину. Вона має відчути справжній жах.

Вона зробила крок до Лариси, майже нашіптуючи:

— Я хочу, щоб вона пожалкувала, що народилась. Щоб у неї не було ні роботи, ні даху над головою, ні жодного друга. Щоб їй плювали в спину на вулиці.

Лариса мовчала лише мить, потім кивнула, повільно, зловісно.

— Ми зробимо з неї вигнанку. Ніхто не подасть їй руки. Ніхто не захоче мати справу з повією-юристом. Ти тільки скажи — і я задію старі зв'язки.

— Зроби це, — прошипіла Вікторія. — Бо якщо вона не зникне — зникнемо ми. А я не маю наміру віддавати Даміра. Не їй.

Їхні погляди перетнулись — холодні, жорстокі, повні безжальної рішучості.

Полювання почалося по-справжньому.

Вікторія стояла перед дверима маєтку, тримаючись за підборіддя, ніби стримувала крик. Відчуття приниження пекло шкіру. Дамір —  Дамір — вигнав її, мов непотріб. А Аріна залишилася. І не просто залишилася — лишилася з тією жінкою. От навіщо вона ляпнула про Максима? Маленька ідіотка. Добре, що хоч Лариса не звернула на її слова увагу. Вона все ще на боці Вікторії, хоч та й не підозрює, що у неї на це є свої вагомі причини. 

— Як він посмів… — прошипіла Вікторія, обертаючись і виходячи за ворота, ледь не зриваючись на сльози. Та то були не сльози болю. То була отруєна лють.

Уже за десять хвилин вона сиділа в машині, гарячково набираючи номер.

— Алло, Максе? — її голос став оксамитовим, але в ньому жевріла зловісна іскра. — Мені потрібна твоя допомога. І цього разу — без питань. Просто зроби, як я скажу.

— Що трапилось? — пролунав чоловічий голос, ледь розгублений.

— Ця сучка, Софія. Вона в домі Даміра. Вона забрала мою дитину. Вона забрала його... Вона ЗАБРАЛА МЕНЕ. Ти чув мене, Максе?! Вона забрала наші гроші...

— І що ти хочеш?

— Помсти. — Її очі звузились. — Жорстокої, брудної, остаточної. І ти мені в цьому допоможеш.

— Ти впевнена? Це... може зруйнувати її повністю.

— Саме цього я і хочу. Щоб вона стогнала від страху. Щоб її тремтіння я відчула навіть крізь ніч. Ти заради мене здатен на це?

На тому кінці дроту запала тиша, а потім пролунав спокійний, майже холодний голос:

— Я вже в дорозі.

Вікторія схилилась вперед, тримаючи слухавку біля вуст, і прошепотіла:

— Тоді починай. Зроби це красиво.

В ту мить в її очах не залишилось нічого людського. Лише злість. Хижа, чорна, спопеляюча.

Ранок наступного дня...

Сонце ще тільки здіймалося над містом, коли Софія вийшла з дому — сама, у діловому костюмі, зібрана зовні, але з тривогою в грудях. Сьогодні вона мала кілька слухань, і хоч світ навколо ніби знову почав дихати спокійніше, щось підказувало їй: буря ще не минула.

Коли вона сіла до авто й рушила в напрямку суду, її не відпускало відчуття, ніби хтось дивиться в потилицю. Спершу вона подумала, що це залишкове хвилювання після вчорашнього — напруга, стрес, слова Лариси, поява Вікторії… Але щось було не так.

У дзеркалі заднього виду вона зауважила чорнуий автомобіль, який рухався позаду вже кілька кварталів. Занадто акуратно, занадто плавно. Вона кілька разів звертала з маршруту, намагаючись себе переконати, що це збіг. Але машина не зникала.

Її пальці міцно стиснули кермо.

"Це може бути випадковість. Не панікуй, Софіє. Не зараз," — повторювала вона собі, намагаючись зберегти спокій.

В кишені тремтів телефон. Вона знала, що варто лише натиснути на ім’я Даміра, і його голос одразу пролунає в слухавці. Але вона згадала ранок: Аріна притулилася до батька, щаслива, що вони знову разом. Софія не могла забрати цей спокій у дитини — хай навіть ненадовго. Та й це ж день. Люди навколо. Суд — місце, де вона почувалася сильнішою. Вона ж не жертва.

— Сама впораюсь, — шепоче вона, майже як молитву, і тисне на газ.

Максим сидів у машині, дивлячись на її авто так, наче готувався до полювання. Його очі були холодними, обличчя — кам’яним. Він отримав чіткі вказівки. Його мета — змусити Софію боятися. І він мав час. Сьогодні — просто стеження. Сьогодні — лише тінь.

А завтра… завтра почнеться справжня гра.

Коридори суду були наповнені звичним гулом — уривками розмов, шелестом паперів, кроками по холодній плитці. Софія трималася рівно, зосереджено, хоча серце билося пришвидшено. Вона ледве встигла прибрати тінь підозри щодо стеження й уже була готова до першого слухання.

— Пані Софіє, — покликав її один із судових помічників, підходячи стримано. — Вас просять пройти до кабінету голови суду. Негайно.

Софія здивувалася, але кивнула. Її ніколи раніше не викликали в кабінет особисто — зазвичай усе відбувалося формально, згідно з розкладом. Вона мовчки рушила за помічником, намагаючись не придушувати внутрішнє передчуття.

Двері зачинилися за її спиною з тихим клацанням.

— Проходьте, пані Вронська, — сказав суворий голос голови суду, не підводячись з-за столу.

Софія сіла. У кабінеті були ще двоє: представник КДКА (Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури) та секретар. Всі троє мали заклопотані, закриті обличчя. У повітрі відчувалась суха офіційність.

— Ми вимушені повідомити вам, що сьогодні до нашого офісу надійшов офіційний запит і скарга з підкріпленими документами, які викликають серйозні сумніви у вашій репутації, — сухо почав суддя. — До завершення перевірки вас тимчасово відсторонено від здійснення адвокатської діяльності.