Читати книгу - "Повітряний замок, що вибухнув"

Через деякий час Андерс Юнассон подивився скоса на годинник і відзначив, що вже майже сьома. Він підняв слухавку і зателефонував Мартіні Карлґрен, психологу Сальгренської лікарні, якого в разі потреби запрошували до травматологічного відділення.

— Привіт. Робочий день у тебе, мабуть, уже закінчився. Я тебе від чого-небудь відриваю?

— Нічого страшного. Я вдома і нічим особливим не зайнята.

— Я тут сиджу в роздумах. Ти ж розмовляла з нашою пацієнткою Лісбет Саландер. Не могла б ти розповісти мені про свої враження?

— Ну, я відвідувала її тричі і пропонувала їй поговорити. Вона ввічливо, але рішуче відмовилася.

— Яке вона справила на тебе враження?

— Що ти маєш на увазі?

— Мартіно, я знаю, що ти не психіатр, але ти розумна і тямуща людина. Яке в тебе склалося про неї враження?

Мартіна Карлґрен з півхвилини повагалася.

— Не знаю, як краще відповісти на твоє питання. Я двічі зустрічалася з нею, коли вона відносно недавно надійшла і почувала себе так погано, що мені гаразд не вдалося встановити з нею контакт. Потім я відвідала її приблизно тиждень тому на прохання Хелени Ендрін.

— Чому Хелена просила тебе до неї зайти?

— Лісбет Саландер фізично одужує, але в основному лежить і дивиться в стелю. Доктор Ендрін хотіла, щоб я за нею поспостерігала.

— І що з цього вийшло?

— Я назвала себе, ми кілька хвилин поговорили. Я запитала, як вона почувається і чи немає в неї потреби у співрозмовнику. Вона відповіла, що ні. Я запитала, чи не можу я їй чим-небудь допомогти. Вона попросила мене потихеньку принести їй пачку сигарет.

— Вона виявляла роздратування або ворожість?

Мартіна Карлґрен трохи подумала.

— Ні, я б цього не стверджувала. Вона була спокійна, але тримала велику дистанцію. Я сприйняла її благання про сигарети швидше як жарт, ніж як серйозне прохання. Я запитала, чи не хочеться їй що-небудь почитати і чи не принести їй книжок. Вона спочатку відмовилася, але потім запитала, чи немає в мене яких-небудь наукових журналів, де б говорилося про генетику і дослідження мозку.

— Про що?

— Про генетику.

— Про генетику?

— Так. Я відповіла, що в нашій бібліотеці є деякі науково-популярні книги з цієї тематики. Це її зацікавило. Вона сказала, що вже читала дещо на цю тему, і назвала кілька базових праць, про які я ніколи не чула. Тобто її більше цікавили дослідницькі статті.

— Он як? — з подивом промовив Андерс Юнассон.

— Я сказала, що в бібліотеці для пацієнтів таких спеціальних видань, напевно, немає — адже у нас там більше «Філіпа Марлоу»,[22] ніж наукової літератури, — але обіцяла подивитися, що мені вдасться знайти.

— І ти що-небудь знайшла?

— Я сходила до бібліотеки і взяла кілька чисел журналів «Нью Інґленд джорнал оф медсін» і «Нейчур». Вона залишилася задоволена і подякувала мені за докладені зусилля.

— Але ж це складні журнали, в них в основному суто наукові статті.

— Вона читає їх з великим інтересом.

Андерс Юнассон ненадовго втратив дар мови.

— Як ти оцінюєш її психічний стан?

— Замкнута. Вона не захотіла обговорювати зі мною нічого особистого.

— Чи здається вона тобі психічно хворою, маніакально-депресивною або такою, що страждає на параною?

— Ні, в жодному разі. Інакше б я забила тривогу. Вона, безперечно, своєрідна, має великі проблеми і перебуває в стані стресу. Але вона спокійна, розумна і, схоже, справляється зі своєю ситуацією.

— Гаразд.

— Але чому ти запитуєш? Щось сталося?

— Ні, нічого не сталося. Я просто не можу в ній розібратися.

Розділ 10

Субота, 7 травня — четвер, 12 травня

Мікаель Блумквіст відклав убік папку з матеріалами дослідження, проведеного ґетеборзьким журналістом Даніелем Улофссоном, і задумливо поглянув у вікно, на людський потік на Гьотґатан. Цей вид він вважав мало не найбільшим плюсом свого кабінету. На Гьотґатан цілодобово вирувало життя, і, сидячи біля вікна, він ніколи не почувався відокремленим від суспільства або самотнім.

Мікаель почувався не в своїй тарілці, хоча жодних невідкладних справ у нього не було. Він наполегливо працював і далі над статтями, якими мав намір заповнити літнє число «Міленіуму», проте поступово переконався, що матеріал виходить дуже великим і не поміститься навіть у тематичне число. У ситуації із справою Веннерстрьома було те ж саме, і він вирішив знову опублікувати матеріал окремою книжкою. У нього вже набралося близько 150 сторінок, і він розраховував, що вся книга вийде приблизно сторінок 300–350.

Проста частина була вже готова. Мікаель описав убивство Даґа Свенссона й Міа Берґман і розповів про те, як вийшло, що їхні тіла знайшов саме він, пояснив, чому під підозру потрапила Лісбет Саландер. Цілий розділ, обсягом тридцять сім сторінок, він присвятив критиці, по-перше, газетної писанини про Лісбет, а по-друге, прокурора Ріхарда Екстрьома і, побічно, всього поліцейського розслідування. Тверезо поміркувавши, він пом’якшив критику на адресу Бубланськи та його колег — після того, як вивчив відеозапис прес-конференції Екстрьома, яка з усією очевидністю показувала, що Бубланськи почувався там украй незручно і вочевидь був невдоволений поспішними висновками прокурора.

Після драматичної вступної частини він рушив у глиб часів і описав прибуття до Швеції Залаченка, дитячі роки Лісбет Саландер і події, що привели до того, що її запроторили до лікарні Святого Стефана в Упсалі. Мікаель доклав максимум зусиль, щоб цілковито знищити доктора Петера Телебор’яна і покійного Гуннара Бйорка. Він описав судово-психіатричну експертизу 1991 року і пояснив, чому Лісбет Саландер становила загрозу для державних чиновників, що були завжди в тіні і взяли на себе клопіт захищати російського перебіжчика, а також навів великі фрагменти з листування між Телебор’яном і Бйорком.

Далі він описав нове життя Залаченка як громадянина Швеції і його бандитську діяльність, його помічника Рональда Нідермана, історію з викраденням Міріам By і втручанням Паоло Роберто. Під кінець він узагальнив події в Госсеберзі, внаслідок яких Лісбет Саландер підстрелили й закопали, і пояснив, як сталося цілком безглузде вбивство поліцейського, коли Нідермана було вже спіймано.

Далі писати стало важче. Проблема полягала в тому, що в матеріалі як і раніше були істотні лакуни. Гуннар Бйорк діяв не сам. За цими подіями, безперечно, стояла ціла група осіб, що мала можливості і вплив, інакше й бути не могло. Врешті-решт Мікаель прийшов до висновку, що протиправні дії