Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ліцей слухняних дружин 📚 - Українською

Читати книгу - "Ліцей слухняних дружин"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ліцей слухняних дружин" автора Ірен Віталіївна Роздобудько. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 58 59 60 ... 69
Перейти на сторінку:
ноги.

Вони вірять, що це можливо, були б гроші. А гроші у них тепер є…

Відсотки з бізнесу, квартирна платня, нерухомість, цінні папери.

— Добре, що ви встигли одружитися, — зітхає Віра Іванівна. — Добре, що він визнав спадкоємця. Якби не сів — нічого б цього не сталося.

— Так, — підтверджує Олена і додає уїдливо: — Мрії збуваються.

Вона бере візок за ріжки і котить до будинку: прийшов масажист.

Віра Іванівна дивиться їм услід. Мрії збуваються, подумки повторює вона останні слова доньки.

Мрії збуваються…

Леонора

Він називався Валерій Геннадійович. Тепер він для неї просто Валера, або Валера-холера. Або «чума», як каже її матуся.

Через цю чуму вона вже втретє вагітна! А куди народжувати ще одного нахлібника у двокімнатну клітку? Хіба що собі на голову, каже мати! Певно, так і буде.

Вона не виправдала її сподівань і тепер мусить терпіти.

Часом вона думає, як це сталося, чому? І не може знайти відповіді. Відповідь у неї одна — її звуть «Валера-холера», її перше кохання і її неймовірний подив, через який очі у неї завжди трішки вирячені, мов у гумової ляльки. Так само, як і тоді, коли вона вперше побачила його в ліцейській стайні.

З одного боку, вона, Леонора, не любить згадувати той день. З другого — це був єдиний день, в який вона водночас почувалася нещасно-щасливою. Більше таких яскравих днів вона не мала. І навряд чи матиме.

Спочатку вона була нещасна. Кілька годин просиділа в напівтемній кімнаті карцеру, розмазуючи по обличчі сльози і ковтаючи воду із напіврозбитої склянки, яку принесла тій навіженій Пат.

Поки її визволили пані Директорка та три пані Вчительки, проминуло багато-багато часу. Здається, ціла вічність…

Вони увійшли, мружачи очі і не одразу упізнали її.

— Ліл? Це ти, Ліл?! — вигукнула пані Директорка, хапаючись за серце. — А де Пат?

Пані Вчительки заквоктали, як збентежені посеред ночі курки. Її витягли, ретельно допитали і махнули рукою, зайняті пошуками підступної втікачки.

А вона пішла блукати алеями і садом, рюмсаючи і не розбираючи шляху.

У голові спочатку трохи паморочилось.

А потім, мов крізь туман, вона побачила пістряву зелень саду, а за ним — стайні і стайні, де відбувалися уроки зоології й природознавства.

Від них пахло чимось дуже непристойним для її тонкого нюху.

Ох, повернутися б назад…

Але вона увійшла у відчинені двері стайні і побачила лискучі крупи шести коней, на яких їх вчили верхової їзди. І подумала, що зовсім скоро у неї буде їх набагато більше, всі — білі або сірі, «в яблуко». І всі належатимуть тільки їй. Їй одній.

А ще у неї буде цілий окремий гардероб з різним одягом для їзди верхи — червоного, білого з чорним, синього і пурпурового кольору. З оксамиту і шовку. Штани — оксамитові, сорочки — шовкові, з широкими рукавами та вузькими довгими манжетами. І високі чоботи з лайкової шкіри.

Вона страшенно злякалася, коли з однієї загорожі вийшла велика тінь. Тінь тримала в руці граблі з насадженим на зубці гноєм упереміж із вологим сіном. Це від неї і цих граблів ішов той запах, на який вона пішла, мов заворожена.

Тінь заклякла перед нею, так само, як і вона заклякла перед тінню.

— Ти що тут робиш, мухо? — промовила тінь чоловічим голосом.

Вона мусила тікати, бігти, мчати, накивати п’ятами наввипередки із власними ногами!

Але вона цього не зробила!

Смужка світла впала на обличчя тіні — і вона перестала бути тінню.

Це і був Валерій Геннадійович, конюх, що працював тут з шостої до восьмої, прибираючи сміття і гній. О, яка блискавка пронизала її мозок! …Потім вона почала ходити сюди часто. Щодня.

Спочатку він проганяв її, мов нав’язливу муху. І так і називав «мухою» через її смоляне волосся і великі очі, котрі одразу ж вилізли на лоба і стали трішки виряченими від подиву. Потім — звик. І вона могла сидіти в стайнях ціле літо, спостерігаючи, як він чистить гній, навалюючи його у візок красивими, сильними рухами довгих рук із великими, мов сковорідки, долонями.

Потім цими ж долонями він обмацував її всю — з ніг до голови і крутив у руках, мов ляльку, підсміюючись з її мереживної білизни, запаху шкіри, що, за його словами, «відгонила тістечком», з густого волосся, що здавалося йому «зовсім кінським».

— У тебе є маєток? — питала вона. І він кивав: — Є, є! Великий маєток! — І авто?

— Авжеж! Багато-багато авто! — казав він.

— А яхта? Скільки яхт?

— Тисячі, мільйони білих яхт! — регочучи, казав він.

Отже, все було так, як вона хотіла…

— Ти принц?

— Звісно, принціше не бува…

— Ти навмисно працюєш тут, аби бути ближче до мене?

— Еге ж…

— Як романтично! Коли ми поїдемо до нашого маєтку?

— Коли рак свисне…

— Так кажуть у твоїй країні?

— Еге ж… І вона вже не чекала Першого балу.

Власне, його й не відбулося. Адже наприкінці літа до ліцею вламався загін людей у камуфляжі, купа журналістів із камерами. І пронеслися жахливі звістки, що Тур таки дійсно загинула від рук свого чоловіка — красеня Алекса. А згодом чутки поширилися і перетворилися на факти: п’ятдесят випускниць зі ста п’ятдесяти щорічно гинуть від рук своїх власників. І щорічно ці власники поновлюють своє членство у клубі ЛСД, обираючи собі нову жертву. ЛСД терміново закрили «на карантин», почалися перевірки, статті в газетах, розслідування на телебаченні і просто розслідування, в результаті яких увесь педагогічний склад ліцею було розпущено, а майно конфісковано. Навіть ящики з парфумами, взуттям та новою, ще з ярличками, білизною.

Леонора добре пам’ятала, як на ранок після закриття ЛСД шляхом, що вів «невідомо куди», йшли її колежанки, що лишилися напризволяще.

Вони йшли великою сірою юрмою, хто в чому був, не відриваючи очей від бруківки. І ніхто не зустрічав їх, не розбирав по домівках. Навіть молодших. І Леонора розуміла, що їй поталанило більше, ніж іншим.

Так, як вона мріяла.

Вона стояла біля стайні, де Валера-холєра збирав візок у дорогу до їхнього маєтку, і дивилася услід своїм однокашницям, відшуковуючи в юрмі Іту, Рів, Мію та Озу.

Але вони вже повністю злилися з печальною сірою масою, що сунула з брами замку, мов тісто з діжки.

А Леонора почувалася щасливою. Дуже щасливою. Сьогодні увечері вона переступить поріг свого маєтку і замовить на ніч філіжанку гарячого шоколаду!

Мрії збуваються…

Пані директорка

— Помилка в тому, що наші заклади — закриті. Це неправильно. Адже ми живемо в демократичних суспільствах,

1 ... 58 59 60 ... 69
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ліцей слухняних дружин», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ліцей слухняних дружин"