Читати книгу - "Ліцей слухняних дружин"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вони вірять, що це можливо, були б гроші. А гроші у них тепер є…
Відсотки з бізнесу, квартирна платня, нерухомість, цінні папери.
— Добре, що ви встигли одружитися, — зітхає Віра Іванівна. — Добре, що він визнав спадкоємця. Якби не сів — нічого б цього не сталося.
— Так, — підтверджує Олена і додає уїдливо: — Мрії збуваються.
Вона бере візок за ріжки і котить до будинку: прийшов масажист.
Віра Іванівна дивиться їм услід. Мрії збуваються, подумки повторює вона останні слова доньки.
Мрії збуваються…
Леонора
Він називався Валерій Геннадійович. Тепер він для неї просто Валера, або Валера-холера. Або «чума», як каже її матуся.
Через цю чуму вона вже втретє вагітна! А куди народжувати ще одного нахлібника у двокімнатну клітку? Хіба що собі на голову, каже мати! Певно, так і буде.
Вона не виправдала її сподівань і тепер мусить терпіти.
Часом вона думає, як це сталося, чому? І не може знайти відповіді. Відповідь у неї одна — її звуть «Валера-холера», її перше кохання і її неймовірний подив, через який очі у неї завжди трішки вирячені, мов у гумової ляльки. Так само, як і тоді, коли вона вперше побачила його в ліцейській стайні.
З одного боку, вона, Леонора, не любить згадувати той день. З другого — це був єдиний день, в який вона водночас почувалася нещасно-щасливою. Більше таких яскравих днів вона не мала. І навряд чи матиме.
Спочатку вона була нещасна. Кілька годин просиділа в напівтемній кімнаті карцеру, розмазуючи по обличчі сльози і ковтаючи воду із напіврозбитої склянки, яку принесла тій навіженій Пат.
Поки її визволили пані Директорка та три пані Вчительки, проминуло багато-багато часу. Здається, ціла вічність…
Вони увійшли, мружачи очі і не одразу упізнали її.
— Ліл? Це ти, Ліл?! — вигукнула пані Директорка, хапаючись за серце. — А де Пат?
Пані Вчительки заквоктали, як збентежені посеред ночі курки. Її витягли, ретельно допитали і махнули рукою, зайняті пошуками підступної втікачки.
А вона пішла блукати алеями і садом, рюмсаючи і не розбираючи шляху.
У голові спочатку трохи паморочилось.
А потім, мов крізь туман, вона побачила пістряву зелень саду, а за ним — стайні і стайні, де відбувалися уроки зоології й природознавства.
Від них пахло чимось дуже непристойним для її тонкого нюху.
Ох, повернутися б назад…
Але вона увійшла у відчинені двері стайні і побачила лискучі крупи шести коней, на яких їх вчили верхової їзди. І подумала, що зовсім скоро у неї буде їх набагато більше, всі — білі або сірі, «в яблуко». І всі належатимуть тільки їй. Їй одній.
А ще у неї буде цілий окремий гардероб з різним одягом для їзди верхи — червоного, білого з чорним, синього і пурпурового кольору. З оксамиту і шовку. Штани — оксамитові, сорочки — шовкові, з широкими рукавами та вузькими довгими манжетами. І високі чоботи з лайкової шкіри.
Вона страшенно злякалася, коли з однієї загорожі вийшла велика тінь. Тінь тримала в руці граблі з насадженим на зубці гноєм упереміж із вологим сіном. Це від неї і цих граблів ішов той запах, на який вона пішла, мов заворожена.
Тінь заклякла перед нею, так само, як і вона заклякла перед тінню.
— Ти що тут робиш, мухо? — промовила тінь чоловічим голосом.
Вона мусила тікати, бігти, мчати, накивати п’ятами наввипередки із власними ногами!
Але вона цього не зробила!
Смужка світла впала на обличчя тіні — і вона перестала бути тінню.
Це і був Валерій Геннадійович, конюх, що працював тут з шостої до восьмої, прибираючи сміття і гній. О, яка блискавка пронизала її мозок! …Потім вона почала ходити сюди часто. Щодня.
Спочатку він проганяв її, мов нав’язливу муху. І так і називав «мухою» через її смоляне волосся і великі очі, котрі одразу ж вилізли на лоба і стали трішки виряченими від подиву. Потім — звик. І вона могла сидіти в стайнях ціле літо, спостерігаючи, як він чистить гній, навалюючи його у візок красивими, сильними рухами довгих рук із великими, мов сковорідки, долонями.
Потім цими ж долонями він обмацував її всю — з ніг до голови і крутив у руках, мов ляльку, підсміюючись з її мереживної білизни, запаху шкіри, що, за його словами, «відгонила тістечком», з густого волосся, що здавалося йому «зовсім кінським».
— У тебе є маєток? — питала вона. І він кивав: — Є, є! Великий маєток! — І авто?
— Авжеж! Багато-багато авто! — казав він.
— А яхта? Скільки яхт?
— Тисячі, мільйони білих яхт! — регочучи, казав він.
Отже, все було так, як вона хотіла…
— Ти принц?
— Звісно, принціше не бува…
— Ти навмисно працюєш тут, аби бути ближче до мене?
— Еге ж…
— Як романтично! Коли ми поїдемо до нашого маєтку?
— Коли рак свисне…
— Так кажуть у твоїй країні?
— Еге ж… І вона вже не чекала Першого балу.
Власне, його й не відбулося. Адже наприкінці літа до ліцею вламався загін людей у камуфляжі, купа журналістів із камерами. І пронеслися жахливі звістки, що Тур таки дійсно загинула від рук свого чоловіка — красеня Алекса. А згодом чутки поширилися і перетворилися на факти: п’ятдесят випускниць зі ста п’ятдесяти щорічно гинуть від рук своїх власників. І щорічно ці власники поновлюють своє членство у клубі ЛСД, обираючи собі нову жертву. ЛСД терміново закрили «на карантин», почалися перевірки, статті в газетах, розслідування на телебаченні і просто розслідування, в результаті яких увесь педагогічний склад ліцею було розпущено, а майно конфісковано. Навіть ящики з парфумами, взуттям та новою, ще з ярличками, білизною.
Леонора добре пам’ятала, як на ранок після закриття ЛСД шляхом, що вів «невідомо куди», йшли її колежанки, що лишилися напризволяще.
Вони йшли великою сірою юрмою, хто в чому був, не відриваючи очей від бруківки. І ніхто не зустрічав їх, не розбирав по домівках. Навіть молодших. І Леонора розуміла, що їй поталанило більше, ніж іншим.
Так, як вона мріяла.
Вона стояла біля стайні, де Валера-холєра збирав візок у дорогу до їхнього маєтку, і дивилася услід своїм однокашницям, відшуковуючи в юрмі Іту, Рів, Мію та Озу.
Але вони вже повністю злилися з печальною сірою масою, що сунула з брами замку, мов тісто з діжки.
А Леонора почувалася щасливою. Дуже щасливою. Сьогодні увечері вона переступить поріг свого маєтку і замовить на ніч філіжанку гарячого шоколаду!
Мрії збуваються…
Пані директорка
— Помилка в тому, що наші заклади — закриті. Це неправильно. Адже ми живемо в демократичних суспільствах,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ліцей слухняних дружин», після закриття браузера.