Читати книгу - "Ліцей слухняних дружин"

Вона зробила значущу паузу, перевела подих і поглянула на останні два абзаци промови, написаної англійською. До закінчення доповіді у неї лишалося три хвилини. Але вона чудово вкладеться і в дві! Вона кинула погляд за скляну стіну зали засідань і знову пораділа тому краєвиду, який ось вже кілька місяців милував її очі: широкі хвилі океану, пальми, білий пісок і охайні вілли в запашних тропічних джунглях.

Конференція на Ланкгаві тривала три дні, але вона вже добре освоїлась на цьому острові і, здається, прийняла остаточне рішення: вона лишається тут надовго. Трохи непокоїть клімат — завжди рівний, з температурою тридцять градусів, яка тут підтримується якимись вищими силами, мов у тераріумі. Але до цього можна звикнути. Це краще, ніж Лондон, куди вона емігрувала, навіть не дуже й обираючи нове місце проживання. Тоді, після скандалу, котрий здійнявся у пресі, їй треба було просто втекти.

— Отже, — продовжила говорити вона, майже не заглядаючи в папірець. — Досвід показує: прозорість і зрозумілість цілей дасть більший результат, ніж середньовічна утаємниченість, цей атавізм минулого. Проект виходу на широку арену нашої діяльності, аби не затримувати вашу увагу, шановні пані та панове, я з повагою передаю до центрального керівництва. Сподіваюсь, що після розгляду моїх пропозицій і внесення необхідних коректив, вони будуть оприлюдненні та піддані широкому обговоренню для подальшого застосування в наших організаціях по всьому світу.

Вона закрила стулки теки, обтягнутої червоною шкірою, і з шанобливим уклоном простягнула голові. Зійшла зі сцени під тривалі оплески, якими тут зазвичай зустрічали і проводжали представників країн третього світу: у них завжди були цікаві, сміливі й несподівані пропозиції. Її доповідь була останньою.

Президент і всі члени президії зарухалися на своїх місцях, голова оголосив невеличку перерву перед початком бенкету.

Зал одностайно підвівся і барвистою вервечкою потягнувся до чотирьох виходів.

Хтось ніжно вхопив її за лікоть якраз у ту мить, коли вона вже стояла в дверях.

— Енн, ви так швидко втікаєте, що в мене почалася задишка, — почула вона голос Президента.

Його очі приязно посміхалися до неї.

— Семе, дорогий, хіба від вас втечеш? — посміхнулася вона у відповідь. — Я просто страшенно хочу пити!

— Чудово. Я теж, — сказав він. — Але запрошую вас випити не в холі. Там не дадуть поспілкуватися…

Вона кивнула, поправляючи на стегнах складки білої спідниці — чи не занадто вона пом’ялась? Чи має вона привабливий і солідний вигляд для приватного аперитиву з самим Президентом асоціації ЛСД?

Все ще тримаючи її під лікоть, він пішов крізь юрбу, що оточила фуршетні столи з напоями і, попутно киваючи всім, завів у бічні дверцята маленької вітальні.

Тут стояв сервірований напоями і фруктами скляний столик, котрий тримали на своїх спинах три кованих з металу (швидше за все, олова, символу цієї країни) слони і два глибокі крісла у формі цунамі.

Він налив дві склянки шампанського.

— Ви чудово виглядаєте, Енн, — сказав він з посмішкою, простягаючи їй келих. — Майже як двадцять років тому. Хіба що соком налилися…

— О, хіба ви пам’ятаєте, як я виглядала двадцять років тому? — зраділа вона.

— Звісно, я пам’ятаю всіх своїх найкращих працівників.

Особливо з таких екзотичних і складних країн, як ваша. І ви, наскільки пам’ятаю, завжди подавали цікаві пропозиції.

— Дякую. Дякую… — зашарілася вона і підвела келих.

Дзеленькнув кришталь. Вони випили і сіли.

— Я уважно розгляну ваші пропозиції, - сказав він. — Але цікавість ятрить мене вже зараз. Адже, наскільки мені відомо, вашу філію ЛСД ліквідовано. Інший на вашому місці склав би руки…

Вона сумно опустила очі долу, збираючись з думками.

— Це правда, — вимовила вона. — І я доповідала, через що це сталося…

— Так, так, — підхопив він. — Я пам’ятаю: передвиборний скандал з убивством однієї з вихованок…

Вона кивнула і її пересмикнуло, ніби вона знову брала участь у спостереженні, як люди в камуфляжі трощать лабораторію і викидають на вулицю клітки з мишами під нестерпний лемент її переляканих підопічних.

— А що новенького ви придумали цього разу? — посміхнувся він, наблизившись до неї так, що вона почула легкий запах жасмину від його охайної білої борідки.

— Все просто, — сказала вона, — ми дозріли до повної відкритості нашої програми.

— Можете пояснити до початку бенкету? — Він глянув на годинник і посміхнувся. — Переварюватиму інформацію разом із гусячою печінкою!

— Питання досить делікатне, і боюся, воно здасться вам дещо… грубим. На перший погляд.

— Тоді почніть з другого погляду! — засміявся він.

Вона розсміялась у відповідь.

— Замість того, аби фінансувати наші навчальні заклади і витрачатися на багаторічне утримання учениць та вчительського складу, — почала говорити вона, — ми і наші потенційні клієнти можуть вкладати гроші в… світові телепроекти, які виконуватимуть ту саму функцію що й ми, тільки набагато ефективніше.

Він зі здивуванням підняв брови:

— Тобто?

Вона зітхнула:

— Певно, коротко не зможу…

— Зможете, — сказав він. — Отже?

— Розумієте, Семе, ми всі стоїмо на вістрі бритви, і вона ріже нам ступні. «Нам» — це в глобальному розумінні: нам всім — людству. Це непевне і неприємне становище. Але воно вигідне тим, кому потрібно, аби суспільство зробило правильний крок — у потрібний бік. І для цього, як ніколи, склався гарний час: на лезі довго не встоїш! Варто лише трішки, буквально кінчиком пальця чи навіть подихом, підштовхнути до потрібного кроку. І вибір буде зроблено мимоволі, але з повним відчуттям, що ти зробив його цілком самостійно! Адже подих у спину — не постріл!

Він зареготав так, що пролив шампанське на свої білі штани, закашлявся, витираючи очі хусткою, замахав на неї руками, зробив ще купу кумедних і приязних рухів.

— Розумнице! Націлилися на моє місце, Енні?!

— Боже збав! — розсміялася у відповідь вона. — Я не вирішую світових проблем.

— Продовжуйте! — відкашлявшись та відсміявшись, попросив він. — Яким чином це стосується нашої організації?

— Ми, залучаючи кращих спеціалістів світової теле- і кіноіндустрії, вигадуємо і знімаємо телепрограми, які виконуватимуть ту ж місію, що й ЛСД! До речі, вони вже існують — як розвага, як видовище, як суспільні подразники. Але мета їхня — мізерна: заробити на рекламі і глупстві людському.

Ми ж поставимо це на ідеологічні рейки. Ненав’язливо, як… як подих. І щороку випускниць буде не