Читати книгу - "Інґа"

Як згадувала Інґа, вони зрозуміли, що створили кінодіву, коли її 17-річний чоловік почав жалітися: відколи почалися зйомки, дружина відмовилася готувати чи прибирати в хижі. «Думаю, що вона мене вже і не любить, — сказав він. — Вона відмовляється ділити зі мною підстилку, бо каже, що постійна робота на сонці її виснажує, і хоче, щоб її лишили у спокої». Щоби з цієї причини чоловік або старійшини не забрали Нґенакан зі зйомок, Фейош сказав їй, що не можна ігнорувати подружні обов’язки. «Вона обіцяла виправитись, — сказала Інґа. — Але марно». Принаймні доки фільмування не скінчилося і вони з Фейошем не поїхали{440}.

Однак Інґа підкреслювала, що у Нґенакан були і чудові риси характеру. Вона привезла в джунглі (!) флакон її улюблених парфумів Chanel № 5, і Нґенакан зачарував цей аромат. Помітивши її нестримну усмішку після першого вдихання запаху, Інґа наполягла, щоби дівчина залишила флакон собі як подарунок. Згодом Інґа побачила, що коли під час зйомок Нґенакан буркотіла чи була у поганому настрої, то діставала парфуми і «вдихала їх дуже повільно. Потім усміхалася і одразу веселішала»{441}.

Коли все скінчилося і Інґа ступила на борт корабля, Нґенакан подарувала їй нову бананову спідницю. «У куточках очей у мене з’явилися сльози», — сказала вона, особливо від того, що Нґенакан сприснула її подарунок своїм щойно набутим найбільшим скарбом — Chanel № 5{442}.

Ще сумніше прощання було в Інґи з Пейпептеоманом. Вони дуже подружилися з хлопчиком. «Він сидів біля мене годинами, — писала вона в есе вже у Колумбійському університеті, — просто чекаючи на черговий дарунок, а я осипала його всім, що, на мою думку, могло потішити чудового хлопчину»{443}.

Пейпептеоман називав Інґу «коханою», вважаючи, що це її справжнє ім’я, бо так до неї звертався Фейош, але вони не могли нормально розмовляти за винятком кількох жестів. Іноді вона замислювалася, чи справді Пейпептеоман її любить, бо коли він приносив їй мушлі в обмін на шоколадки, то не виказував фізичного потягу. Це засмучувало Інґу, яка хотіла притулитися до хлопчика.

І цього не було до дня від’їзду Інґи і Фейоша. Коли прийшов корабель відвести Інґу разом із Фейошем та групою назад до Паданґа, а потім до Батавії, Пейпептеоман зрозумів, що вона їде назавжди, тому кинувся їй на шию і не хотів відпускати, навіть коли батько намагався його забрати. «Він з усіх сил виснув на мені, — казала Інґа, — і зі слізьми, що котилися його маленьким брунатним личком, мурмотів “кохана”»{444}.

Попри відвагу, продемонстровану на Сіпорі та Ніасі, і місце радистки експедиції, Фейош наполіг на тому, щоб Інґа залишилася відпочити в Гонконзі, поки він ловитиме на острові Комодо варанів для зоопарків Копенгагена і Стокгольма.

Під час відпочинку в Товаристві Гелени Мей[40] — елегантному «клубі-резиденції» для неазійських бізнес-леді без супроводу, розташованому на відомій гонконгській Ґарден-роуд, в Інґи взяла інтерв’ю британська кореспондентка Мьюріл Льюїс. Льюїс завзято писала, що жоден прикметник «не зможе бути достатньо екстравагантним» в описі Інґи, «але у мене є страх дешевих перебільшень»{445}.

Льюїс не очікувала побачити Інґу в Гонконзі, коли її чоловік прямував на острів Комодо, бо вважала, що у тої було не лише «прагнення “робити справи”, як того бажала мати, а й здібності “досягати результатів”». Інґа заявила: «Я полетіла б на місяць, щоби бути з моїм чоловіком», але зауважила, що Фейош дбав про її безпеку{446}. Комодські варани в довжину сягали трьох метрів, важили до 90 кілограмів і могли перебити ногу людині лише помахом хвоста. Фейош добре все передбачив: мандрівка виявилася катастрофічною.

Вже саме плавання на борту пароплава de Klerk, що перевозив домашню худобу, було доволі неприємним. «Сморід на палубі від купи коней, курок, качок і корів неможливо описати»{447}, — писав Фейош Інзі. Але головною проблемою була висадка на берег острова. Комодо — частково ізольований, бо його омивають океанські течії зі швидкістю десять вузлів{448}. Коли із судна перекинули трап, яким Фейош і його команда мали висадитися, капітан не розрахував припливу, і трап розтрощило об прибережні скелі. Більшість припасів експедиції, разом із питною водою, пішли на дно{449}.

Використовуючи застарілі мапи, Фейош і його люди не могли знайти джерел прісної води і почали побоюватися перспективи повільної смерті в муках від зневоднення{450}. Але тієї ночі один із товаришів режисера помітив у морі кілька вогнів. Спершу Фейош відмовлявся вірити, що це може бути судно, бо острів лежав на віддалі від морських шляхів, але вони усе ж одразу розклали багаття. З корабля відповіли на сигнал, а вранці прислали шлюпки за Фейошем і його людьми{451}. Цікаво, що це був de Klerk — він повертався і проходив повз острів, уникаючи бурі. «Це було справжнє диво», — сказав, як завжди стримано, Фейош{452}.

Через кілька тижнів він повернувся на Комодо, вже на тубільських човнах із місцевими гідами, з достатньою кількістю води, і зловив трьох живих варанів