Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Маринчина лялька 📚 - Українською

Читати книгу - "Маринчина лялька"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Маринчина лялька" автора Зінаїда Валентинівна Луценко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 58 59 60 ... 79
Перейти на сторінку:
й пішла на ферму – до телят. А взимку вона ходила до молотарки. Потім сапала буряки.

Ганя теж ходила на роботу в колгосп, жила зі мною.


Іван закінчив технікум в Умані і поїхав на роботу аж до Львова, робив біля машин, механіком.

– Буде мати розум, там і ожениться, – казала Ганя. – На Західній Україні люди дуже працьовиті. Жінки, як ласочки, увесь час прибрані гарно, не так, як у нас, і говорять солоденько, чуєш голос, а здається, що співає. І живуть люди не так убого, – згадувала свої заробітки в голодовку.


Грішка після училища поїхав по направленню в Казахстан. Привіз із заробітків штапельні хустинки – білесенькі, із маленькими трояндочками (за ним поїздом привезли хліба – заробив), у нас тут таких ще й не було!

Мирося як закуталась в ту хустку, та й побігла на вечірнє кіно, разом із подружками. За клуб у нас в селі тоді була довга біла хата, під солом’яною стріхою. У цій хаті колись жили заможні люди, куркулі, а як їх вислали в Сибір і вони звідти не вернулися, то тепер у хаті був сільський клуб. Кіно там крутили тільки про війну або ще про Щорса, чи про Котовського, Чапаєва. Мирося кіно любила: вона ходила дивитися, чи не побачить батька!

Після кіна в неділю у клубі були танці! Під хатою на стільці сідав дядько і грав на гармошці, в основному вальс або ще краков’як. А дівчата й хлопці танцювали. Жінки не мали часу, то хіба старі баби сідали на колодках або дядьки курили – це були такі глядачі. Телевізорів тоді не мали, а музику в селі далеко чути, от люди й сходились.

Мирося завжди танцювала удвох із Тоською. Дівчата ще до пуття не вміли, то стрибали, як ті кози, наступали одна одній на ноги – дуже хотіли танцювати.

І от з’явився у Миросі перший кавалер – звали його Андрій, родом був із села Матвіїхи. Тільки виходило так, що кавалер той наче й був, але Мирося його ні разу ще не бачила: він тоді служив у армії і присилав звідти листи.

– Який же той твій Андрій? – було, допитуюся, як побачу, що вона сидить і листа читає.

– Мабуть, гарний, – каже мені Мирося. – Високий, чорнявий, кучерявий…

– От би його побачити!

– І я б хотіла…

Познайомила Миросю із Андрієм його рідна сестра, Дуня, вона працювала тоді у нашому селі в колгоспі. А якось прибігла до нас у неділю й гукає:

– Миросю! Сьогодні мій брат приїжджає у відпустку! Він увечері приїде в село на танці, то ти приходь, нарешті ви побачитесь!

– Добре! – дивлюся, а моя дитина і наче рада, і перелякалась дуже.

Увечері Мирося, нікому нічого не сказала, йде. У сутінках підійшла під самий клуб, сховалася за деревами, стоїть-спостерігає: хто ж це той Андрій? Себе видати не хоче, думає: а раптом я йому не сподобаюся? І тут вона побачила Дуню, а разом із нею – чужого хлопця. Миросі ж цікаво! Придивляється вона пильніше, аж то щось таке стоїть – невеличке, руде і п’яне… Каракаті ноги хлопець широко розставив і хитається, не встоїть, ще й сипле матюками! Підійшла Мирося ближче, але старалася так, аби її не помітили, та й хотіла підслухати. Але п’яної мови ніяк не могла розібрати! Аж тут хлопець пішов танцювати, а Дуня відійшла набік.

– Дуню, – Мирося підкралась й шепче їй на вухо. – Це ж хто з тобою був?…

– О, Миросю! – зраділа Дуня. – Так то ж Андрій! Він тебе чекав! Ти де ходиш?!

– Андрій?… Оце…

– Чекай, стій тут, я зараз гукну брата!

– Не треба його гукати, – проситься Мирося. – Твій брат дуже малий на зріст, він мені в пуп дихає, я краще вже піду додому! – і втекла, аби ніхто її не бачив.

Гріша Кесар після того, як його батьки вигнали Анфісу, дуже довго не женився. А тоді таки взяв Федору.

Федора була вже жінка підтоптана, добре старша за Грішу, і до того ж вдова, мала свого сина. Гріша від першого дня чомусь не злюбив пасинка Івана. Може, що він був йому чужим? То той Іван часто й ночував у мене – товаришував із моїми хлопцями. А як пішов до армії, то почав писати до Миросі листи, просив, щоб вона його чекала.

І Мирося дочекалась…

Як прийшов Іван із армії – високий, гарний, у військовій формі! Йдуть вони з Миросею по вулиці, а назустріч – Тоська.

– Дивись, Миросю, бо я відіб’ю у тебе солдатика!

– Не лякай!

– Як не я, то хтось інший украде! Бо ти йому не пара!

І як у воду дивилася…

Бо Іван і справді покинув мою Миросю. Поїхав він до Севастополя, десь там і одружився.

1 ... 58 59 60 ... 79
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маринчина лялька», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Маринчина лялька"