Читати книгу - "П’ятий номер"

Сонячний зайчик стрибав у неї в подолі, через якийсь час він перескочив їй на живіт, а ще пізніше на повне і кругле персо. Микола, здавалося, стежив і за тим зайчиком – сонце йшло на захід, пробивало дерево, що росло з того боку, і легковажно собі гралося. Зайчик підкрадався поступово до Ганиного обличчя, але вона й не помічала оцього, надто швидкого плину часу, хотіла ж бо виговоритися. І тільки коли зайчик засліпив її, таки вдаривши у вічі, вона замовкла і трохи здивовано подивилася на годинника.

– Вечір уже, – сказав тепло Микола, і на його обличчя найшла тиха, добра всмішка. – Те, що ти розказала мені, все цікаво. Я зараз піду покупаюся, і ти дорозкажеш мені до кінця.

– Та я вже все й розказала, – мовила вона трохи здивовано.

– Ну, то приготуй щось повечерять. І де там твої пряники: душа моя за ними стогне.

Він ішов із паперовою торбинкою, запускав у неї вряди-годи пальці, виймав пряника і швидко, як кролик зілля, з’їдав. Інколи спинявся, тоді застигав пряник у його руці, а очі завмирали – роздивлявся він річку, хати, верболози, а особливо довго дивився на місце, де відбувалася Степанова битва з божевільним, – була це яскраво-зелена, майже кругла галявинка. Зараз паслася там корова, а біля неї стояло мале, рудяве, схоже на пушинку дівча. Микола дивився на той зелений п’ятачок довго, рука його в цей час кілька разів посилалася в торбинку, а рот був забитий солодким печеним тістом. Він дочекався, поки вийшов на ту галявинку великий чорний дядько, дядько щось сказав дівчаті, і воно миттю чкурнуло у верболози. Сам дядько зняв картуза і витер рукавом чорної сорочки із лоба піт. За мить вони вже дивилися один на одного: похмурий чолов’яга й Микола, чолов’яга понуро й важко, а Микола лагідно.

– Чи ж напасається тут ваша корова? – спитав Микола, не зводячи з похмурого чолов’яги очей. Дядько опустив очі, натягнув на голову картуза й демонстративно показав Миколі спину.

Саме в цей час за спиною заторохкотів моторчик – провозив через околицю поважне, незрушне обличчя Степан Ювпак. Микола повернувся в його бік аж запрудко, але Степан не помітив його. Урочисто проплив повз Миколу орлиний профіль – Степан завернув на в’їзний насип перед своєю хвірткою. За мить важко зіскочив з мопеда, заглушив моторчика і заїхав у хвіртку. На ганку вже стояла Ювпачка, повернувши до чоловіка трохи заспане й нетямкувате лице, кругле її обличчя було на обидва боки розсвічене всмішкою. Побіч неї стояло два її і Степанових подобенства, Ювпак ступав їм назустріч важким, широким кроком. Микола аж пряники перестав їсти, так його це зацікавило. Ювпак притулив мопеда до стовбура і вже скидав із себе сорочку, в той час як з порога вже спускалися одне за одним двоє його хлопців і кожне тримало в руці по повній кварті. Ювпак зігнувся над мискою, і на руки йому зливав спершу старший, а тоді менший хлопець. Похиляв кварту і лив у величезні батькові долоні, тоді як брат уже мчав до сіней, щоб набрати води у спорожнену кварту, – потім поливав старший, а по воду біг молодший. Ювпак задоволено кидав воду собі на обличчя й груди і пирскав, наче морж. Микола кинув оком і до похмурого чолов’яги: той стояв уже обличчям до нього і скривив набік усміхненого рота. Але дивився не на Миколу, а туди ж таки, на Степанове обійстя; Микола знову пошукав пальцями у торбинці і знайшов там тільки одного пряника. Зіжмакав і викинув торбинку, а пряника поклав на долоню й грався ним.

– Здоров, мала, – сказав він руденькій дівчинці, що саме вийшла з верболозів на дорогу. – Хочеш пряника?

Дівчинка подивилася на Миколу вовченям і майже побігла по дорозі, поблимуючи тоненькими і майже прозорими ноженятами.

– Ти часом не з Розумів? – гукнув їй услід Микола.

Дівченя ще моторніше зачеберяло ноженятами, а Микола зітхнув і почав повільно з’їдати свого пряника – погляд його вже спочивав на високих тетерівських кручах і на вигнутих лобах псищанських полів. Через той простір летів літак-кукурудзник, і був він яскраво залитий уже майже запалим за овид сонцем.

– Дивно ви якось із Ганею живете, – сказала швагрова, закладаючи ногу за ногу.

– Ну, ви ж знаєте, – трохи незадоволено сказав Микола. – Роботи я тут не знайшов, а міняти кваліфікацію теж не хотілося, то я й майнув на район.

– Так говориш, ніби виправдовуєшся, – засміявся швагро. – А чи нам не все одно, як ти живеш?

– А що ми, чужі? Скільки разів казав я Гані: збирай своє манаття і їдь до мене. Нє, в неї тут рідня, квартира, – він раптом усміхнувся, і його зморщене обличчя запромінилося. – А мо, й